Якось вовкові дуже захотілося їсти. Побачив він на вигоні барана й закричав до нього:
– Гей, рогатий, я тебе з’їм!
– А хто ти такий, що з’їсти мене хочеш? – питає баран.
– Я – вовк!
– Який же ти вовк? Ти звичайний собака!
– Ні, я – вовк! – не здається сіроманець.
– Ну, коли ти й справді вовк, то стань там унизу й ширше пащу роззяв. А я тим часом з гори розбіжусь і прямісінько тобі в пащу ускочу.
Послухався вовк барана, став унизу, роззявив пащу якнайширше й чекає. А баран розігнався з гори та як улупить вовка рогами в лоба. Вовк і перекинувся, а баран додому втік.
– Ну й дурень же я,– очухавшись, промовив вовк.– Хіба коли буває, щоб печеня сама в рота стрибала?
І пішов голодний вовк далі. Дивиться: на луках кінь пасеться.
– Гей, коню, я тебе з’їм!
– А хто ти такий, що з’їсти мене хочеш?
– Я – вовк!
– Який же ти вовк? – дивується кінь.– Ти звичайний собака.
– Ні, я вовк, вовк!
– Ну, якщо ти й справді вовк,– каже кінь,– тоді інша річ, їж собі. Шкода тільки, що худенький я. Ти краще з хвоста починай. Поки їстимеш з хвоста, я скубтиму травичку, щоб хоч трохи підгодуватись.
Послухався вовк коня, обійшов його і тільки зібрався за хвоста взятись, кінь його як хвицнув,– вовк знову перекинувся, а кінь поскакав додому.
Отямився вовк і думає: «Ну й дурень же я! Де ж це бачено, щоб коня починати з хвоста їсти?»
Іде вовк далі, бачить: свиня на сонці гріється.
– Гей, свинко, я тебе з’їм!
– А ти хто такий, що з’їсти мене хочеш?
– Я – вовк!
– Який ти в біса вовк? – рохкає свиня. – Ти ж звичайний собака.
– Ні, – кричить вовк, – я вовк, вовк!
– Ну, коли ти й справді вовк,– каже свиня, – сідай на мене верхи, спершу я тебе покатаю, а тоді ти мене з’їси.
Сів вовк на свиню верхи, і свиня подріботіла мерщій у село додому. Аж тут вискочили назустріч їм собаки, напали на вовка, і він не озираючись утік назад у ліс.