За вікном лютувала хуртовина, замітаючи снігом стареньку хату аж по самі вікна. А всередині було тихо, лише піч зітхала теплом та цвіркун налаштовував свою скрипку. Жив тут дід Омелян. Був він самотній, як той дуб у полі: діти розлетілися по світах, а дружина давно спочивала на цвинтарі.
Настав Святвечір. Одягнув Омелян чисту сорочку, вишиту ще молодою дружиною, і вніс до хати Дідуха – великий, пишний сніп із жита, вівса та пшениці. Поставив його на покутті, під образами, і вклонився низенько.
– Дідух до хати – біда з хати, – промовив він тремтячим голосом. – Вітаю тебе, мій мовчазний гостю. Ти сьогодні за родину мені будеш.
Наготував дід куті з медом, поставив узвар, запалив воскову свічку. Сів за стіл, підпер голову рукою і зажурився. Згадав молоді літа, дитячий сміх, колядників веселих... Сльоза, важка й солона, скотилася по зморщеній щоці і впала на стіл.
І раптом, коли перша зірка засяяла у вікні, сталося диво.
Зашурхотів Дідух, наче вітер пробігся по літньому полю. Його сухі стебла налилися золотим сяйвом, а колоски затремтіли, наче живі. З-поміж соломи вийшов, ступаючи невагомо, сивий-сивий старець у білих шатах. Очі його світилися добротою, а пахло від нього хлібом, сонцем і вічністю.
– Чого сумуєш, Омеляне? – запитав Гість голосом, схожим на шелест стиглого жита.
Злякався дід, хотів перехреститися, але відчув на душі дивний спокій. – Як же не сумувати, коли я сам-один на цілому світі? Нікому й слова мовити.
Усміхнувся Дідух, сівши поруч. – Ти не один, – мовив він лагідно. – Хіба ти забув, хто я? Я – дух твого Роду. Я – пам'ять про тих, хто орав цю землю до тебе, і надія на тих, хто прийде після. У кожній зернині, що я тримаю, живуть душі твоїх прадідів. Ми завжди поруч, стоїмо за твоїми плечима, оберігаємо твій спокій. Поки ти шануєш традицію, поки ставиш Дідуха на стіл – ти не самотній.
Махнув старець широким рукавом – і стіни хати наче розсунулися. Побачив Омелян за столом і батька свого, і матір, і дружину кохану. Вони не говорили, лише усміхалися світло й тепло, і від тих усмішок у хаті стало так затишно, як ніколи.
Довго сиділи вони тієї ночі. Омелян розповідав про своє життя, а Дідух слухав, киваючи золотою головою. А коли проспівали треті півні, марево зникло. На покутті знову стояв звичайний сніп, перев’язаний стрічкою.
Але Омелян вже не плакав. Він з’їв ложку куті, подякував Богові і відчув, що серце його повне любові. Зранку до нього постукали колядники. Відчинив дід двері, і здалося йому, що в срібному інеї на колосках Дідуха він знову бачить теплу усмішку своїх предків.