Жив колись молодий майстер, який мріяв зробити найкращу скрипку у світі. Він брав найдорожче дерево, прикрашав його перламутром і золотом, але інструменти виходили німими. Грали вони чисто, але душу не чіпали.
Пішов майстер до лісу, сів під старою смерекою, у яку колись вдарила блискавка, і заплакав.
– Чому? – питав він. – Я ж вкладаю стільки праці!
Зашуміла стара, обпалена смерека і прошепотіла:
– Ти шукаєш красу зовні, а музика живе всередині. Візьми гілку з мого стовбура. Вона бачила вогонь, відчувала біль і вистояла під вітрами. Тільки те дерево, що пізнало страждання і радість грози, вміє співати по-справжньому.
Послухав майстер. Зробив він скрипку з непоказної, обпаленої деревини. Не було на ній ні золота, ні лаку. Але коли він торкнувся струн смичком, скрипка заплакала так, що птахи в лісі замовкли, а в людей на очах виступили сльози. Вона співала про біль і надію, про втрату і любов.
З того часу майстер зрозумів: щоб створити диво, треба брати не те, що блищить, а те, що має історію. Бо тільки серце, що пережило негоду, має найчистіший голос.