Жила собі колись жінка, в жилах якої, напевне, текла кров чаклунки, бо її доньки були не такі, як в інших людей.
Найстаршу звали Одноокою, тому що мала одне око посеред лоба. Середульшу кликали Триокою, бо вона мала троє очей, а найменшу – Двоокою, адже лиш у неї очі були, як у всіх людей:
Мати й сестри люто-прелюто ненавиділи Двооку за те, що вона відрізнялася від них.
– Чому це ти повинна бути ліпшою від нас тільки тому, що маєш очі, як у всіх селюків? – обурювались вони.
Двоокій залишали всю роботу, вона мусила носити благеньке вбрання і вдовольнятися недоїдками. Дівчину відсилали пасти худобу й не давали нічого, окрім цвілого або черствого, мов камінь, хліба.
Якось погнала Двоока пасти кіз, і дали їй з собою такий окраєць, що годі було вгризти. Згорьована дівчина сіла на обніжку й тихо заплакала. Раптом перед нею з’явилася жінка з лляним волоссям і ніжним поглядом. Вона погладила Двооку по голівці й сказала:
– Не плач так гірко, моя дитино. Слухай-но мене уважно, я дам тобі добру пораду. Коли схочеш їсти, скажи малесенькій білій кізоньці:
Кізонько моя миленька, стіл накрий мені гарненько!
І тварина подасть тобі на стіл смачні страви. Але запам’ятай: лишень поїси, одразу прибери зі столу, примовляючи:
Кізонько моя миленька, страви прибери хутенько!
А спіткає тебе лихо, я прийду тобі на поміч, коли покличеш мене ось так:
Мавко-білявко, допоможи!
Порятувати мене прибіжи!
Мавка, мовивши це, зникла, мов уві сні. Двоока вирішила тієї ж хвилі послухатися поради. Вона проказала чарівні слова, і ба! – перед нею відразу ж малесенька біла кізочка понаставляла чимало страв. Стіл було застелено красивим білим обрусом, у чашках і мисках парували найвишуканіші наїдки. І все у красивому дорогому посуді, мов у князя,– ножі й виделки зі щирого злота, ложки срібні.
Дівчина залюбки поїла і, пам’ятаючи пораду мавчину, прибрала зі столу.
Увечері, коли Двоока з козами повернулася додому, вона й не торкнулася тих недоїдків, які залишили їй старші сестри на денці глиняного горщика. Домашні зауважили, що Двоока навіть не їла.
Так тривало весь тиждень і наступний теж. Одначе найменшенька росла, міцнішала й гарнішала.
«Щось тут таємниче,– думали мати й старші сестри.– Треба вистежити, де вона їсть, бо ж ніхто не проживе, живлячись самим повітрям»,– вирішила трійця. І коли вранці Двоока погнала на пасовисько кіз, Одноока пішла за нею, щоб вивідати таємницю.
Тож опинилась Двоока у важкому становищі. Бо й наступного дня Одноока сестра пильнувала за нею, наче тінь. Двоокій страшенно хотілося їсти, але не відважувалась викликати чарівний столик.
Третього дня Двоока погнала кіз у високу густу траву. День був немилосердно спекотним, а дорога далека. Дівчата дуже потомились, і Двоока мовила сестрі:
– Ляж на хвильку спочити на моховому горбочку, а я тобі заспіваю.
Одноока недобачила в цьому ніяких хитрощів і прилягла на моховий килим.
Здаля почулося кування зозулі, й Двоока тихесенько заспівала:
Пташко-зозуле, голос подай, втомлену дівчину заколивай!
Одноока заплющила єдине око й заснула. Щоб переконатись остаточно, Двоока ще й запитала:
Ти, сестрице, ще не спиш чи уже міцненько спиш?
Міцний сон огорнув Однооку. Тоді Двоока покликала до себе малесеньку-малесеньку білу кізку. З допомогою чарівних слів на мураві з’явився обідній стіл, дівчина сіла біля нього, поїла-попила досхочу і все охайно прибрала.
А перед вечором Двоока розбудила сестру, і вони разом погнали череду додому. І знову були вкрай здивовані: Двоока й не торкнулася їжі. Мати відкликала Однооку й запитала:
– Чи ти сумлінно пильнувала за своєю сестрою біля череди? Чи не спала, бува?
– Та, здається, покуняла ледь-ледь,– зізналася дочка.
– Так я й знала,– розсердилася мати.– У той час, коли ти давала хропака, вона з допомогою чаклунських слів роздобула собі їжу.
Наступного дня послала мати Триоку пасти кіз разом із Двоокою. Меншенька знову пригнала стадо на гарний випас і порадила сестрі прилягти. Натомлена Триока сестра послухалася поради. Двоока тихенько проспівала – навіяла сон Триокій сестрі, а сама почала їсти з чарівного столу. І хоч Триока спала, все ж її третє око залишалось ледь-ледь розплющене. Ним і побачила сестра, що робила меншенька. Вдома Триока негайно розповіла матері, яким чином Двоока добуває собі їжу. Заздрісна мати з допомогою двох дочок того ж вечора забили маленьку білу кізоньку.
Двоока дуже засумувала. Пішла на вигін, сіла на зеленому горбочку й гірко заплакала. Годі вона згадала про світлокосу мавку й покликала її:
Мавко-білявко, допоможи!
Порятувати мене прибіжи!
Мавка постала тієї ж хвилі, підійшла до Двоокої. Дівчина розповіла їй про своє велике горе й запитала, що робити.
– Випроси у матері серце кізоньки й закопай його посеред двору,– порадила мавка. Двоока зробила так, як її навчили, і ледве випросила серце кізоньки. Вона закопала його посеред подвір’я, а коли наступного дня зійшло сонце, всі побачили велике диво. З серця білої кізоньки виросло високе чарівне дерево. У нього було срібне листя, яке ніжно видзвонювало. А поміж нього на гіллі висіли десятки золотих яблук.
– Давайте потрусимо дерево, щоб упало золоте яблуко,– запропонувала нарешті вражена мати.
Вони щосили трясли дерево, але жодне яблуко так і не впало додолу, тільки срібне листячко видзвонювало.
– Принеси оту діжку, заліземо на неї й зірвемо яблука,– звеліли старші сестри Двоокій.
Найменшенька прикотила діжку, на яку стала Одноока й потяглася до яблука, проте гілка відхилилася. Як не намагалася Одноока зірвати бодай одне золоте яблуко, нічого не вийшло.
Спробувала й Триока, одначе гілки відхилялися від її жадібних рук.
Нарешті на дерево забралася стара, але й вона замість яблук хапала тільки повітря.
Та ось надійшла черга Двоокої. Цього разу дерево було щедре – дало стільки яблук, скільки та побажала. Нарвала Двоока плодів повен фартух.
Раптом на роздоріжжі почувся тупіт кінських копит і з’явився лицар-вершник із мечем на поясі і в шоломі з пір’їною.
Стара підхопилася з діжки й звеліла Двоокій негайно сховатися під неї:
– Сиди сумирно, ніби мишка, ми не сміємо таких, як ти, показувати людям.
І сховала мати наймолодшу доньку разом із золотими яблуками під діжку.
Лицар прив’язав свого коня біля дерева, обійшов чарівну яблуню навколо і все дивувався. Потому сказав:
– Чудесне дерево, та ще дивовижніші його плоди! Я віддав би що завгодно, аби взяти з собою в мандрівку бодай кілька. Чиє це диво-дерево?
– Моє! – вигукнула Одноока.
– Ні, моє! – заперечила Триока.
– Хай так і буде, але зірвіть мені кілька яблук,– попрохав лицар.
З неабиякою запопадливістю одна з-поперед одної сестри полізли на дерево, одначе, як на зло, яблуня не дала їм навіть крихітного зеленця.
– Ну й дивина! – вражено вигукнув вершник.– Кажете, що дерево ваше, а воно ж непідвладне вам.
Двоокій стало прикро, що вона сидить, скоцюрбившись, під діжкою, і вона через отвір покотила кілька яблук до ніг лицаря. Той допоміг дівчині вибратися з діжки і сказав:
– Ось, здається, справжня господиня цього дерева. Що ти хочеш за свої яблука?
– Я хочу небагато,– озвалася Двоока.– Вельми вас прошу, вельмишановний добродію, забрати мене з собою до свого палацу, де я буду пастушкою чи куховаркою. Тому що тут я страждаю від спраги й голоду, в горі та смутку з рання до вечора.
Лицар посадив Двооку перед себе на коня і повіз до свого палацу. Проте не дозволив там дівчині займатися ніякою важкою роботою. Зодягнув її в гарне вбрання, їсти-пити дав досхочу. Двоока розквітла, мов троянда, і лицар назвав її своєю коханою нареченою. Небавом вони стали під вінець і відсвяткували бучне весілля. Ось так бідна пастушка стала господинею розкішного палацу.
А Одноока, Триока і їхня мати гомоніли біля своєї убогої хатини:
– Ну й добре, що Двоока пішла, тепера нам залишиться в спадок дивовижне дерево. Ми неодмінно дізнаємося, як струшувати з нього яблука, і розбагатіємо.
Одначе диво-яблуня не принесла радощів цій родині. Вже наступного ранку дерево із золотими плодами зникло з подвір’я невідомо куди.
А річ у тому, що яблуня пішла слідом за найменшою сестрою. Коли Двоока вранці поглянула зі своєї світлиці, то побачила на подвір’ї те дивне дерево, яке виросло з серця маленької білої кізоньки. Золотом сяяли яблука, срібне листя видзвонювало, аж луна котилася між сірими палацовими мурами.