Був собі багатий купець, і була у нього дочка, та така гарна, така гарна, що не здумать, не згадать, ні пером описать. Він її дуже любив і все багатство ховав для неї. А багатий він був такий, що гроші міркою міряв: а лавок (крамниць) і не перелічити. І в одній лавці був у нього прикажчиком бідний христянин-сирота. Побачила цього прикажчика дочка та й сподобався він їй дуже, так, що без нього життя їй не миле. Замітив це батько її і задумав того прикажчика з світа звести. Ото призиває його до себе та й каже:
– Поїдеш зараз у дорогу. Нà тобі оцей лист: одвези його аж в четверте королівство, до короля-змія, і вирви для мене з того змія три пера.
Зібрався той прикажчик і пішов.
Іде та й іде, іде та й іде, приходить в перше королівство та й каже:
– Ведіть мене до пана!
От і приводять його до пана, а він і питає:
– Чого тобі треба?
– Я прийшов, – каже, – спитати, де живе король-змій?
– Еге, – каже король, – до змія ще далеко. Послухай-но мене, чоловіче! Була у мене криниця, та з такою водою, що як слабий умиється, то зараз відчуняє, а тепер та вода зіпсувалась. Якби ти її зробив такою, як вона перше була, – я б тобі дав півкоролівства.
– Ні, не можу, – каже прикажчик, – але я надумаюсь.
От він пішов собі далі. Іде та й іде, іде та й іде, приходить у друге королівство, йде до короля і питає:
– Чи ще далеко до короля-змія?
– Е, – каже король, – до змія ще далеко. Послухай, чоловіче, що я тобі скажу. Була у мене яблуня така, що родила золоті яблука, а тепер вона усохла. Чи не знаєш ти, щоб їй зробити, щоб вона знову родила, – я б тобі дав за те півкоролівства свого!
– Ні, – каже, – не знаю, але подумаю.
І пішов, іде та й іде, іде та й іде. Приходить у третє королівство, а в тім королівстві король звелів, що як хто прийде в його королівство, щоб зараз вели до нього. От і приводять того прикажчика до короля. Він і каже:
– Була в мене дочка дуже гарна, вийшла вона раз на спацер (прогулянку) та й вже більше не вернулась додому. Ти ходив багацько по світі, чи не бачив де, чи не чув од кого про неї? Якби ти мені її знайшов, то я б тобі дав за це все своє королівство.
– Ні, – каже, – не бачив і не чув. Буду питати, то, може, зустріну такого, що її бачив. А далеко, – каже, – звідси до короля-змія?
– Ні, недалеко, от зараз в першім королівстві.
Прийшов він до того королівства, коли дивиться – аж стоїть над водою палац на стовпах і не можна до нього підійти. Ходив він кругом, ходив, коли дивиться – глибока яма, і драбина стоїть у ямі. От він перехрестився та й поліз туди. Спускається він вниз по драбині, аж ось і сходи. Він по тих сходах та й ввійшов до палацу. Іде він через один покій, йде й через другий, заглянув у третій – спить панна. Він підійшов до неї та й збудив. Вона встала та й каже до нього:
– Чого ти зайшов сюди, чоловіче? Утікай відціля, бо тут король-змій живе, то він тебе тут з’їсть.
Ось він і каже:
– Не можу я утікати, бо мене прислав купець з листом до короля-змія і казав, щоб я приніс йому три зміїних пера.
Та й розказує їй, як він проходив через всі королівства, поки дійшов до цего.
– В першому королівстві була, – каже, – криниця з такою водою, що як слабий умиється, то зараз відчуняє, а тепер вона зіпсувалася, в другому королівстві була така яблуня, що родила золоті яблука, а тепер усохла, а в третьому королівстві була королівна дуже гарна, та як пішла вона на спацер, тільки її і бачили.
– Це я, – каже вона, – та королівна. Я пішла на спацер, а мене і украв оцей змій, що живе в цьому палаці, і не випускає мене нікуди. Чекай же, чоловіче, я достану тобі з нього три пера та й втічем разом.
Ото вони і балакають про те, коли то краще утекти од змія, коли чують, аж земля гуде…
– Ой, це змій летить, – каже вона, – лізь швидше у піч!
Тільки що він вліз у піч, аж прилітає змій. Як увійшов у палац та й каже:
– Фу… фу… а це що, жінко, чоловіком пахне? Хто тут такий є?
– Нема, серце, нікого, – каже вона, – то ти налітався по світі, наївся людського м’яса, то тобі так здається. А знаєш що, як ти полетів, я лягла спати та й заснула, і приснився мені сон, та такий чудний, такий чудний, що сказати не можна..
– А ну, ну, розкажи, – каже змій, – тільки підожди трохи, я ляжу, а ти мені поськай та й розкажеш.
Сіла вона йому ськати та й каже:
– Снилось мені, що в одному королівстві була криниця з такою водою, що як слабий умиється, то зараз буде здоровий, а тепер зіпсувалася.
– Знаю я цю криницю, – каже змій. – У тій криниці сидить тепер жаба. Якби ту жабу вийняти, то вода б ще краща стала, як перше була.
Змій розказує, а вона – скуб, та й висмикнула з нього перо, а після й каже:
– Снилося мені, що в другому королівстві була, ніби, така яблуня, що родила золоті яблука, а тепер всохла.
– І це знаю, – каже змій, – то її хробак підточив. Якби її пересадити, то вона була б ще краща…
А вона знову перо висмикнула з голови. А змій почув та й каже:
– Годі, не скуби, розказуй краще далі.
Вона й каже йому:
– Ото ще снилося мені, що в третім королівстві була дуже гарна королівна. Вона пішла на спацер та й пропала.
– А хіба ти, – каже змій, – забула, як я тебе украв?
А королівна і третє перо висмикнула з голови.
– Ей, слухай, – каже, – не скуби, бо як ще раз скубнеш, то я тебе з’їм.
Перестала вона йому ськати, він знявся та й полетів.
Тільки що він полетів, а вона зараз покликала прикажчика та й каже йому:
– Ну, тепер утікаймо. У мене є така книга, що як прочитаєш її, то зараз зробишся чим захочеш: чи звіром, то й звіром, чи птицею, то й птицею.
Взяли вони ту книгу і три пера, поробились птицями та й полетіли.
От змій прилітає додому, дивиться – нема королівни. Він і думає: ото, певно, вона утекла – і полетів у погоню, так летить, що аж земля гуде.
А прикажчик з королівною все утікають. Аж вона й каже:
– Постривай-но, я послухаю, чи не чути, земля як гуде, тото змій за нами женеться.
Послухала вона – земля гуде.
– Дожене він нас, – каже, – зроблюсь же я пасікою, а ти старим пасічником, а як він спитає, чи не бачив ти такої-то й такої, то кажи, що бачив тоді, як був ще молодим.
От і зробилась вона пасікою, а він старим пасічником. Аж летить змій і питає:
– Чи не бачив ти, діду, тут не летіла королівна?
– Здається, бачив, але ще тоді, як був молодим.
От змій і вернувся ще шукати її до палацу. Вони поробились знову птицями та й полетіли.
А змій вернувся, шукав-шукав і погнався за ними в погоню. А королівна прислухалась – аж земля гуде. Вона і каже прикажчикові:
– Зробимось ми – ти дідом, а я бабою, та й буцім-то ми на богомілля йдем.
Та й зробилися вони дідом і бабою і йдуть з торбами на плечах. Аж прилітає змій:
– Чи не бачили ви такої і такої?
– Ні, не бачили, – кажуть вони.
Змій і думає: може, вона в палаці або пішла купатися, та й знову вернувся. А тії прочитали книжку, поробились птицями і знову полетіли. Змій прилітає додому – нема нікого. Розгнівався він дуже та й полетів знову доганяти. А вони уже долітали до того королівства, де змій украв королівну. Коли чують – земля гуде, та так, аж дрижить.
Королівна і каже до прикажчика:
– Летить змій. Робися ти скоріше морем, а я зроблюся качкою.
А ось і змій прилітає, та такий же злий, що аж піна з рота котиться. Як побачив він ту качку, так зараз і пізнав, що то не качка, а королівна, та й хотів він її зловити. Що кинеться на ню, то вона і пурне, не може ніяк її змій зловити. Він тоді почав воду пити, щоб випити все море, пив-пив, доти пив, поки аж не луснув.
Тоді вони поробилися людьми та й пішли собі далі. Приходять у те королівство, де змій королівну украв, та й пішли просто до короля. Король як їх побачив, то так і обомлів з радості: обнімає їх та цілує. Вони йому розказали, де були, як утікли…
Король тоді й каже прикажчикові:
– Ти вирятував мою дочку, бери ж її собі за жінку, ще й королівство тобі дам так, як обіцяв.
– Ні, постривайте лишень, – каже прикажчик, – не хочу я королівства, дайте тільки мені свою дочку за жінку.
От і пішли вони до шлюбу та й справили таке весілля, що було чути на всі королівства.
Зараз після весілля і каже прикажчик до короля:
– Ну, – каже, – тепер я поїду до купця і одвезу йому пера.
І поїхав уже зі своєю жінкою. Приїжджають вони у те королівство, де була яблуня, що родила золоті яблука. Прийшов до короля і каже:
– Тут була у вас яблуня, що родила золоті яблука, а після вона всохла. Оце ж і прийшов я вам сказати, що це хробак підточив, якби її пересадить, то вона буде ще краща.
Король зараз казав її пересадити, коли гляне, а вона ще краща зробилась, як перш була. От король і дав тому прикажчикові півкоролівства. Поїхав він далі. Їде та й їде, приїжджає у те королівство, де була криниця. Приїхав до короля та й каже йому:
– У вас була криниця з такою водою, що як слабий умиється, то зараз відчуняє, а тепер вона зіпсувалася. Там є жаба. Вийміть її звідтіля, то вода буде ще краща.
Король звелів зараз її викинути. Як тільки викинули, то вода стала краща, як перш була, і дав той король прикажчикові півкоролівства. Тепер поїхав він з жінкою до купця.
А той купець уже й не рад був, що послав у дорогу прикажчика. Як йшов він, то його дочка ходила ні жива, ні мертва, аж заслабла бідненька та така зробилася, що аж сумно було на неї дивитися. Так то вона дуже любила того прикажчика.
От він приїхав до купця, а той як побачив, що він таким паном зробився, злякався так, що страх. Це, думає він собі, прийшов мені оддячити за те, що я його посилав до змія. Що мені робити? А далі і каже: – Не гнівайся на мене. Що ти захочеш, всього тобі дам, навіть оддам за тебе свою дочку.
А прикажчик і каже:
– Я тобі вибачаю. Ти хотів мене зі світа звести, а от, бач, я живу і паном яким зробився, дочки твоєї мені уже не треба, бо я повінчався з королівною та ще і ціле королівство маю, а ось і три зміїних пера.
– Чи вже ж ви, – каже купець, – були у того короля-змія?
– Був, – каже, – от як не віриш, то дивись.
Взяв він одно перо. Як махнув ним, то звідки не взялась вода, так і шумить хвилями, аж пінить, та й пливе просто на купця хату. Той перелякався та й почав просити того прикажчика, щоб він її зупинив. От він махнув другий раз – води так як не було. Вийняв він друге перо, знову махнув ними, тут почала злазитись всяка гадь, звір, та так багацько, що двір малий, він махнув другий раз – як мітлою змело. От він вийняв тоді третє, махнув тим пером та й полетів з жінкою до короля, її батька, і жили вони собі там, аж поки зовсім не постарілися. От вам казочка, а мені бубликів в’язочка.