І все це почалося з самого ранку. Лісом бігла дівчинка й співала:
Сонечко, сонечко,
Визирни в віконечко!
Сонечко почуло, що його кличуть, і визирнуло. А дівчинка зовсім і не йому співала, а тому сонечку, що на небі. Та однаково вже був ранок і треба було прокидатись. От сонечко і вилізло із своєї квартири, з-під осики, розплющило свої очі і побачило зразу дуже багато.
Одразу подивилося на свого далекого родича, а воно світило та сміялося, і не з віконечка, а просто з неба.
Потім подивилося на ліс. Молоді зелені листочки, як діти, лепетали не вгаваючи з вітром. Потім оглянуло рідну осику. Це ж йому було найзручніше – і сонечко затремтіло. І осика тремтіла, і сонечко тремтіло. Осика – тому, що вона завжди тремтить, сонечко – від здивування. Воно не пізнало рідної гілки, під пахвою якої спало.
– Чому це ти вирішила зробити своє листя покрученим? Ти думаєш – це красиво? – спитало воно.
– Ах-х, – затремтіла осика, – хіба це я вирішила, хіба я хотіла цієї краси? Я тепер загину, зовсім загину...
– Чому загинеш? – перелякалося сонечко.
– Зі мною буде те саме, що і з моєю старшою сестричкою, – зітхала осика. – Спочатку в неї листя було покручене, потім пожовкло, і їй вже нічим було дихати! Зовсім нічим дихати!
– Та ти скажи до ладу, – просило сонечко, – і не тремти так, а то я можу впасти.
– Це все за мою гостинність, – продовжувала осика. – Восени я всім дала притулок – і жукам, і павукам, і метеликам, і слимакам. Ти ж знаєш, сонечко, я нікого не гнала. Вони всі поховалися в моєму корінні, під моїм листям, а тепер вони їдять мене. Вони їдять моє листя, і я нічого не можу зробити, нічого не можу зробити!
Тут вона так затремтіла, що сльози-росинки, як з двадцяти похилених чайничків, полилися з гілок вниз.
Сонечко дуже розчулилося і справді побачило, що дрібні-дрібні зелені комашки лазять по листі доброї осики і безсоромно їдять його.
Про сонечко завжди говорив увесь ліс, що воно найдобріше, – недарма його сонечком звуть. Але воно розсердилось і накинулося враз на зелених комашок.
– Ах, ви, безсовісні! – закричало воно. Та чим же йому було воювати?
Воно розкрило рота і, не довго думаючи, ковтнуло зелену комашку.
Зелені, дрібні, як макові зернинки, комашки заметушились.
– Ох, їх багато, їх так багато! – тремтіла осика. – Хіба ти подужаєш їх усіх! У тебе живіт заболить.
– Пташки, пташки! – закричало сонечко. – Поможіть мені з’їсти цих злодюжок, а то загине зелена осика.
Але пташки на мить зупинилися і похитали дзьобиками.
– Що ти, що ти! Вони ж такі дрібні, що їх і клюнути не можна.
Повз осику стрибала руденька білочка.
– Білочко, білочко! – закричало сонечко. – Поможи мені з’їсти цих поганок.
– Що ти, що ти! Я їм горішки й шишки, хіба я можу їсти таку гидоту? – покрутила білочка хвостиком і пострибала далі.
– Ніхто не хоче мені допомогти, – в розпачі зітхнуло сонечко. – Он повзе страшна жужелиця, вона полює на комашню, може, її попросити?
Страшна металева жужелиця вилазила з-під коріння осики.
– Жужелице! – закричало сонечко. – Будь ласка, пробачте, у мене до вас прохання. Чи не можете ви на закуску поласувати оцими зеленими розбишаками?
Але жужелиця, яку саму в лісі звали розбійником, подумала, що це натяк на неї, розсердилася і сказала, єхидно засичавши:
– Вони ласують листям, а я – корінням. У них смак непоганий, але мені нема ніякої рації снідати ними, краще я поснідаю чимсь більшим, наприклад... тобою, – і кинулася до сонечка.
– Тікай! – затремтіла осика всіма гілками й листочками.
– Я лечу на той берег покликати своїх родичів, – гукнуло сонечко. – Не бійся, ми врятуємо тебе!
Пташки хоч і відмовили сонечку, проте чули його розмову з жужелицею й обурилися на неї.
– Ах ти, жужелице вредна! – крикнула найсміливіша з них і, підлетівши до неї, дзьобнула в спину.
Жужелиця враз обдала їх гидким повітрям, а сама вмить врилася в землю і, наче кріт, швидко полізла по своїх темних ходах.
– Ах! Ах! – могла тільки зітхати осика. Стільки неприємностей через неї!
Та вона ще не знала, що трапилося по дорозі з сонечком.
Перед сонечком був чималий шлях. Ціла піщана пустиня простяглася до річки. Правда, та дівчинка, що розбуркала сонечко, вранці пробігла її за дві хвилинки і звала її пляжем, а не пустинею, але сонечку вона здавалася безмежною, з цілими кучугурами піску, йти по ній не можна було, бо піщинки оддавили б сонечку тоненькі лапки. А сонечко було молоде, і крильця у нього швидко заморилися літати. Краще б йому було бігти лапками. Та по піщинках було йому так важко йти, як нам по камінню. Піщинки були для нього немов кругле велике, кольористе каміння: блідо-рожеве, блідо-жовте, блідо-зелене – різне-різне.
«Але я однаково мушу дістатися того берега, – думало вперто сонечко, – там на ялині живе багато моїх братиків, я їх усіх покличу рятувати любу осику».
Маленький вітрець здавався ураганом, бо піднімав пісок вище від сонечка. Сонечко вже ледве рухало крильцями і ніжками.
Ох! Нарешті зелена галявина! Тут вогка земля, трава і сонячні кульбабки. Тут сонечко перепочине. Воно сіло спокійно на кульбабку, яка дуже нагадувала далекого родича на небі.
Сонечко дивилося на галявинку. А це була жаб’яча галявинка, бо по ній туди й сюди стрибали жабенята, такі завбільшки, як пальчик дівчинки. Та, звичайно, сонечку вони здалися велетнями.
Обережно, щоб не потурбувати цих велетнів, сонечко рушило далі. Але тільки воно злетіло з кульбабки, якийсь велетень викинув довгий, роздвоєний на кінці язичок, і один кінець його схопив сонечко.
Сонечко опинилося в роті у жабенятка, щелепи притисли йому ніжку. Сонечко так злякалося, що аж піт виступив. А жабеня враз як сказилося. Воно розкрило рота і скакало, немов опечене. Здавалося, його чотири лапки повідскакують на чотири боки. Але сонечко вирішило краще само вискочити і десь заховатися від цих скакунів. Воно ж не знало, що його піт і кров справді опекли жабенятко, що жабенятко вже ніколи в світі не хапатиме сонечок.
Та сонечко було таке перелякане, що вже не оглядалося назад, а дивилося вперед, шукаючи порятунку.
Якась блискуча хатинка лежала на березі. Ніби напівкруглу коробочку хтось трошечки відкрив. Сонечко, не довго думаючи, кинулось туди, та раптом кришечка закрилася – і сонечко опинилося в чомусь темному, мокрому і слизькому.
– Ай! Ай! Ай! – задзвеніло сонечко, притулилося до щілинки і з жахом помітило, що у коробочки і знизу, і згори дрібні-дрібні зубчики. І раптом коробочка заворушилася, і сонечко відчуло, що воно пливе, пливе разом з коробочкою, і навколо синя-синя вода, а більше нічого не видно. Течія занесла його в незрозумілому кораблику на зелене широке латаття. Сонечко притулилося до щілинки між зубчиками і побачило зелене широке, м’ясисте листя, а поряд – велика біла чудова квітка з жовтими вусиками, і якісь-то комарики бігають просто по воді.
– Що буде? Що буде? – з жахом подумало сонечко. – І осика загине, і я загину!
Якийсь плескіт хвиль, щось велике наближається до них .. Щось тягне за стовбур рослинку, на якій сонечко в своєму кораблику. То підплив човник з дівчинкою та її татом.
– Тату, дай мені білу лілею! – сказала дівчинка. – Диви, диви, ракушка. Давай одкриємо її!
Тато відкрив ракушку, і дівчинка побачила: мокре маленьке сонечко сидить у кутку.
Соня! Соня! Бідна моя соня! її защемила ракушка.
Дівчинка взяла сонечко в теплі руки, виставила на сонце, і сонечко відразу побачило синє-синє небо, потім синю-синю річку, ніби туди неба налилося, потім – ліс, куди треба поспішати, а найкраще – любу дівчинку, яка збудила сонечко вранці.
– Сонечко, сонечко. Полети на небо!– заспівала дівчинка.
І сонечко полетіло, тільки не на небо, бо до свого далекого родича надто далеко летіти, а в ліс, по той бік річки, де на ялині живе багато таких сонечок, як і воно.
Воно швидко побачило ту ялину.
Найстарше сонечко, яке жило вже два роки в цьому лісі, показало дорогу навпростець, і вони всі швидко долетіли до осики.
Противна зелена тля не чекала такого війська, яке враз накинулося на неї. А наше сонечко так зголодніло, що з’їло більше за всіх.
– Ми тут житимемо, – сказало найстарше сонечко, – поки не поїмо всіх.
І осика так розчулилася, що аж затремтіла. Та вона, правда, завжди тремтіла.