Одного разу йшла собі гірською дорогою жінка. Дорога була крута, кам’яниста, сонце пекло нещадно, тож коли вона піднялася до середини гори, аж зітхнула від утоми.
Тут назустріч їй вийшов пастух із сопілкою в руках. Він подивився на неї й каже лагідно:
– Сідай, відпочинь, жінко. Видно ж, здалеку йдеш.
Жінка здивувалася:
– А ти звідки знаєш, звідки я йду?
– Знаю, – відповів пастух, усміхаючись, – ти йдеш знизу.
Жінка аж очима ляснула:
– Оце так розумний чоловік! Правду кажеш – і справді знизу йду! Але як ти здогадався?
Пастух не витримав і вирішив трохи її піджартувати:
– Як же мені не знати? Ми ж із тобою давні знайомі!
Жінка зовсім розгубилася:
– Невже? І справді знайомі? Але якщо так, то чому ж ти не кличеш мене на ім’я – Мар’яміту? Знайомі завжди називають одне одного на ім’я!
– Правильно, Мар’яміту, – серйозно відповів пастух. – Бо хто ж, як не я, знає, що тебе звати саме так?
Жінка навіть рот роззявила від подиву.
– Слухайте всі! – вигукнула вона, озираючись навколо. – Цей пастух і справді мене знає! Він знає навіть моє ім’я!
І пішла собі далі, щаслива й вражена, а пастух тільки сміявся їй услід та грав на своїй сопілці.
Відтоді в Ефіопії кажуть:
"Дурний дивується тому, що розумний просто помічає".