Жили собі колись три дурники. Жили вони просто, як уміли, та розуму їм, що й казати, бракувало.
Одного дня молотили вони зерно на току. Цілий день працювали, аж спина заболіла. А коли стемніло, вирішили відпочити просто там, біля свого врожаю.
Один із них каже:
– Треба нам сховатися, бо як прийде злодій – украде зерно!
Другий погодився:
– А сховаємося ми так мудро, що ніхто нас не знайде!
І що ж вони придумали? Набили мішок соломою, полягали зверху – та ще й самі накрилися соломою з головою.
– Ось так! – раділи дурники. – Тепер нас не видно! А ми всіх побачимо, хто до зерна підкрадеться!
Так і лягли – щасливі, що перехитрили грабіжників.
А серед ночі й справді прийшов злодій. Озирнувся довкола – нікого. Тихо, спокійно. Тоді він узяв вила й почав ворушити солому: може, хто сховався?
Тицяє вилами сюди-туди, аж раптом – щось зачепив. То був мішок із соломою, поруч із головою одного з дурників.
Перший дурник, побачивши залізні зубці біля свого обличчя, злякався й вигукнув:
– От пощастило! Він міг мене поранити!
Злодій почув голос – і вилами просто в нього!
Другий дурник застогнав і прошепотів:
– Оце язик, що не вмів мовчати, і занапастив мого товариша...
Злодій почув і це – і встромив вила вдруге.
Третій дурник, залишившись сам, гордо прошепотів:
– Якби вони лежали так тихо, як я, обидва були б живі...
Та злодій почув і його – і зробив свою чорну справу втретє.
Так усі троє й полягли – не від меча, не від голоду, а від власної дурості й страху.
Відтоді в Ефіопії кажуть:
"Мовчання іноді розумніше за тисячу слів. А дурень гине не від ворога – від свого язика".