Четверо чоловіків з однієї гірської оселі вирушили до далекого міста – на великий базар. У кожного були свої справи: один купував зерно, другий – тканину, третій – посуд, а четвертий, найбідніший серед них, придбав кам’яні жорна для домашнього млина. Важка то була ноша – аж плечі йому боліли, але він терпів і ніс.
Коли вже поверталися додому, троє йшли попереду, а той бідолаха трохи відстав. На півдорозі їм трапився селянин з їхнього села.
– Гей, друже! – гукнули йому подорожні. – Як там у нашій стороні? Чи не сталося якої біди, поки ми в місті були?
Селянин відповів:
– У вас усе гаразд. А от у того, що несе жорна, – справді лихо: мул у нього здох.
Почули це подорожні, й один каже:
– Не треба йому зараз про це говорити. Йому й так важко нести свою ношу.
– І справді, – додав другий. – Хай дізнається, коли додому прийде.
А третій, що стояв поруч, нічого не сказав, тільки кивнув. Але то був балакун – язик у нього швидший за думку.
– Гляди ж, – попередили його друзі. – Якщо ти пробовкаєшся – ми тебе не лише відлупимо, а ще й змусимо жорна нести.
– Я? – здивувався балакун. – Ні за що! Мовчатиму, як могила! Ось побачите – й слова не скажу!
Тим часом підійшов і відсталий бідолаха з жорнами, і вони рушили далі гуртом.
Йдуть дорогою. А балакун аж розпирається зсередини – ну дуже йому хочеться розповісти. Проходять десять кроків, двадцять, п’ятдесят... І тут він не витримує. Відкриває рота – і все розказує:
– Ей, друже! Твій мул здох!
Бідняк опустив голову, плечі його ніби пригнулися вдвічі, і жорна стали вдвічі важчими.
Тоді товариші накинулися на балакуна:
– Ах ти ж язиката голова! Забув, що нам обіцяв? Казали ж тобі – не говори! От побачиш, ми своє слово дотримаємо!
Вони добряче відлупцювали його, а потім навалили йому на плечі ті самі жорна, щоб ніс до самого села.
Балакун не сперечався. Взяв ношу, рушив і, усміхаючись, мовив:
– Еге ж, важкі ці камені... але, повірте, ще важче втримати на язиці чужу таємницю.
І з того часу в народі кажуть:
"Порожній чоловік легше несе жорна, ніж утримує слово".