Іван Голик і його брат (українська народна казка)

***

Іван Голик і його брат (українська народна казка) Одного разу князь покликав обох синів і пішов з ними до моря прогулятися. Ідуть берегом, а на березі стоять три дуби. Глянув на них князь і питав старшого сина:

– Сину мій любий, що б ти з цих трьох дубів зробив?

– Зробив би я, батечку, добру комору, щоб хлібороби мені до неї хліб звозили, а я б у заморські краї продавав та велике багатство придбав.

– Що ж,– батько каже,– буде з тебе хороший хазяїн. А ти,– питав меншого,– що б ти з цих дубів зробив?

– А я, батечку, зробив би собі корабель та поплив би морем світ за очі, аби тут не сидіти та з чужої праці не багатіти!

Розгнівався князь на такі слова:

– То що ж, це й я з чужої праці багатію?! Нащо мені такий син! Іди собі й зараз до моря!

Штовхонув він сина спересердя, той і покотився просто в воду! А тут саме пливла кит- риба, вона його враз і проковтнула.

Попливла кит-риба в синє море, почала хапати човни й кораблі. Хапає, ковтає, а все мало.

А князів син всередині у рибі ходить, поміж тими човнами та кораблями бродить, перешукує, що є у човнах, тим і харчується.

Ідуть дні за днями, місяці за місяцями, а він все в рибі живе. Та ось якось знайшов він в одному човні люльку, тютюн та кресало. Наклав у люльку тютюну, викресав вогню і почав курити. Одну люльку викурив, наклав другу – викурив, наклав і третю – викурив.

От кит-риба від диму й очманіла, припливла до берега і заснула. А на березі ходили мисливці. Один з них побачив і каже:

– Отаке, браття, наше щастя: по гаях та лісах скільки ходили, та нічого не знайшли. А тут ось, бачите, яка велика риба коло берега лежить? Давайте її рубати!

Ухопили вони топірці та й ну рубати! Рубали, рубали, коли це чують – хтось усередині кричить:

– Гей, браття! Рубайте рибину, та не зарубайте людину!

Почули вони це та з переляку як кинуться! – і повтікали. От він у ту дірку виліз, що вони прорубали, вийшов на берег і сидить. Сидить собі голий-голісінький, бо, поки всередині

у рибі був, усе вбрання його подерлося та зотліло. Сидить і думає: «Як же мені тепер у світі жити? »

А тим часом його старший брат зробився сам великим паном. Батько помер, так він і зостався господарем на всьому князівстві.

Надумалося молодому князеві, що пора вже йому оженитися. Зібрав він цілий поїзд своїх прибічників та прислужників та й поїхав по близьких та далеких краях шукати собі дружину.

Їдуть вони, їдуть, під’їхали до моря, коли бачать – сидить чоловік голий-голісінький. Посилає князь слугу:

– Піди спитай, що то за чоловік?

Пішов слуга, питає:

– Хто ти такий? _

– Я,– каже,– Іван Голик. А ви хто такі будете?

– Ми з такої й такої землі, їдемо шукати нашому князеві дружину.

– Піди ж своєму князеві скажи, що як хоче свататися, хай мене з собою бере.

Переказав те слуга князеві. Князь одразу звелів відімкнути валізи, вийняти сорочку гарну, шаровари й чоботи – все убрання. Дали тому чоловікові, він убрався та до князя підійшов.

– Вже коли береш мене з собою, князю,– каже,– так мене й слухайся. Ото як слухатимешся, то будемо на Русі, а не слухатимешся – пропадемо усі.

Князь сказав: «Добре, слухатимусь»,– і всім наказав слухатись.

Їдуть вони, їдуть, коли це – мишаче військо через дорогу йде. Князь хотів так по мишах і проїхати, а Іван Голик:

– Ні,– каже,– почекайте, дайте мишам пройти, щоб і шерстинки не зачепити.

Тут увесь поїзд з дороги звернув і спинився. Всі миші пройшли, а задня обернулася й каже:

– Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав ти моє військо потоптати. Стану й я тобі в пригоді!

Їдуть далі, коли це летить комар із своїм крилатим військом. Налітає комарський воєвода :

– Гей, Іване Голику, дай ти моєму військові крові напитися! Як даси, то й ми тобі у великій пригоді станемо.

Іван Голик одразу сорочку з себе скинув, ще й руки собі звелів зв’язати, щоб ненароком не вбити жодного комара. Комари нассалися крові й полетіли.

Їдуть понад берегом, коли бачать – рибалка дві щуки впіймав у морі. Іван Голик і каже князеві:

– Купімо ті дві щуки в рибалки та й пустімо їх назад у море.

– Нащо?

– Не питай нащо, а купуй.

Купили ті щуки, в море пустили. Обернулися вони й кажуть:

– Спасибі тобі, Іване Голику, що не дав нам загинути. Ми тобі у пригоді станемо.

Не так хутко діється, як швидко в казці кажеться. Їдуть вони, їдуть, приїхали в іншу землю, в тридев’яте царство, тридесяте державство. А в тому царстві царював змій. Чимало людей загубив отой змій, хто тільки не до вподоби йому – одразу вбиває.

Та як приїхали Іван Голик із князем, змій зустрів їх наче й добрий. Прийняв у гостину, звелів увесь поїзд нагодувати, а князя повів до своїх покоїв, до столу, став пригощати.

А в того змія було дванадцять дочок, як одна. Вивів їх до князя, показав старшу, й підстаршу, і всіх до останньої. Наймолодша князеві найбільше до серця припала. От він і каже змієві:

– Коли твоя ласка, буду я найменшу твою дочку сватати.

– Добре,– каже змій,– тільки я дочки не віддам, поки не зробиш того, що я накажу. Як зробиш, віддам дочку, а не зробиш – тут і тобі й усьому твоєму поїзду кінець прийде.

Погодився князь.

– У мене на току є триста скирт усякого хліба,– каже змій. – Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.

От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:

– Чого ти, князю, плачеш?

– Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! – і розповідає про все.

– Не плач,– каже Іван Голик,– лягай, князю, спати, до світу все буде зроблено.

Пішов князь спати, а Іван як вийде надвір, як свисне щосили! Враз з усіх боків до нього миші позбігалися – де тільки їх стільки понабиралось! Позбігалися й кажуть:

– Нащо ти нас, Іване Голику, кликав?

– На допомогу покликав! Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.

Як запищать оті миші, як шатнулися на тік! Як узялися до роботи – ще й на світ не поблагословилося, а вони вже й скінчили. Покликали Івана Голика, щоб він подивився. Той прийшов – скирти соломи окремо стоять, полова окремо лежить, а зерно теж окремо. Подивився він, подивився – ніде в колосках нема ні зернинки.

– Ну, тепер ми тобі, Іване Голику, відслужили! – кажуть миші. – Прощай!

І розбіглися всі. А Іван Голик став на точку, дожидається князя. Хутко й князь прийшов, глянув – очам не вірить: все зроблено так, як змій наказав. Подякував він Іванові й пішов змія кликати. Прийшли удвох із змієм, дивується змій, дочок кличе. Наказує дочкам пошукати в соломі зерна та чи не відірваний де колосок. Нема ніде ні зернинки!

– Що ж,– каже змій,– ходімо, будемо пити й гуляти, а ввечері знову роботу загадаю.

От догуляли до вечора. Тут змій і каже:

– Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала – не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш – усім вам кінець!

Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:

– А чого ти, князю, плачеш?

Князь і розповідає – отака, мовляв, напасть.

– Бреше змій,– Іван каже,– то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.

Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:

– Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?

– На допомогу кличу,– каже Іван,– змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!

Щуки миттю пірнули у воду й попливли. Плавали, плавали, шукали, шукали – ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають – таке, мовляв, горе... Мати й каже їм:

– Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!

І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:

– Отже, тобі й наша відслуга!

Подякував Іван Голик двом щукам і побіг до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:

– А що, перстень є?!

– Є – каже Іван.

Коли це змій сам іде, сердитий такий.

– Що ж, досі персня нема?

– От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв.

Посміхнувся змій і каже:

– Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси. Пішли до будинку, а там уже гості сидять – аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:

– Твій перстень?

А вона зашарілася й каже:

– Мій.

– Як твій, так візьми, та наперед не губи. І пішли всі обідати. За обідом, при гостях, змій князеві й каже:

– Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрелиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрелиш – усім вам кінець!

По обіді пішли всі відпочивати, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідав: тепер уже пропадати нам усім!

– Дурниця,– каже Іван Голик,– як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: «Я цим луком не хочу осоромитися, в мене ВСЯКИЙ слуга з нього вистрелить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.

От вийшов змій з дочками та з гістьми на подвір’я, а за ними несуть слуги лук у сто пуд. Князь навкруг лука обійшов і каже:

– Я цим луком не хочу й соромитись, а покличу котрогось із своїх слуг, кожний з нього вистрілить.

– Ану-ну, нехай спробують! – кажуть змій та його гості.

Князь гукнув:

– Кличте сюди Івана Голика!

Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав, та як вистрілить! – так шматок у двадцять пуд і відломився від лука.

Князь тоді й каже:

– От бачите? Якби оце я вистрілив, так перед всіма й осоромився б!

Іван Голик застромив шматок лука за халяву і пішов до своїх, а князь із зміївнами в будинок. Змії ж зосталися надворі і стали радитись, що б йому ще загадати зробити. Потім покликав змій найменшу дочку, про щось поговорив з нею і відіслав її кудись. А тоді зайшов до будинку й каже князеві:

– Сьогодні вже нерано, нехай вже завтра. Є в мене кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.

Погуляли до вечора, порозходилися спати. Князь прийшов до Івана Голика та про все йому розказав.

Вислухав Іван і каже:

– А ти думаєш, нащо я взяв отой шматок лука? Я ж знав, що таке буде. Отож як підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздити, щоб не осоромитись, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.

Вранці приходить князь на подвір’я, вітається з усіма, дивиться – одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій каже:

– Ну, князю, зараз виведуть коня, побачимо, як ти на ньому попоїздиш.

Аж тут ведуть коня двоє зміїв, насилу втримують – так і рветься з рук. Князь обійшов кругом, подивився й каже:

– Ви намірились коня привести, а привели кобилицю! Я на ній їздити не хочу, щоб не осоромитися, я покличу слугу, нехай поїде.

Змій каже:

– Добре, хай поїде.

Князь покликав Івана Голика й наказує:

– Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.

Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його – аж під хмару! А звідти спустилася й вдарилася об землю – аж земля застогнала!.. А Іван Голик тоді витяг з-за халяви двадцятипудовий шматок лука та й ну її лупцювати! Вона понесла його туди й сюди, а він усе б’є її проміж вуха!.. От носила вона його, носила, та бачить, що нічого не вдіє, давай проситися:

– Іване Голику, не бий мене! Накажи все, що схочеш, все для тебе зроблю!

– Мені,– каже він,– нічого від тебе не треба, а тільки, як повернемось назад, щоб ти коло князя впала й ноги простягла.

Зітхнула вона й каже:

– Нічого робити, зроблю, як ти кажеш.

І понесла його понад лісом, понад містом, на подвір’я спустилася, коло князя впала й ноги простягла. Князь і каже:

– А ви ще хотіли, щоб я на ній їздив.

Змієві нема чого казати. Повів князя до столу обідати. От і найменша дочка виходить. Князь дивиться на неї – вона й так гарна була, а тепер ще кращою стала.

Змій каже:

– Ну, князю, остання тобі загадка: оце після обіду виведу я своїх дочок у двір. Як впізнаєш, де найменша, то тоді й весілля будемо гуляти,

По обіді пішов змій дочок своїх обряджати, а князь – до Івана Голика на пораду.

Іван Голик як свисне – прилетів комар. Дізнався про всю пригоду, та й каже:

– Як виведе змій своїх дочок у двір, то нехай князь дивиться – я над головою найменшої літатиму. Нехай обійде раз, другий – я все літатиму, а втретє як обходитиме, то я сяду в неї на носі, вона й не витримає, махне правою рукою.

Сказав це комар і в будинок полетів. Коли й змій присилає за князем. Увійшов князь у горницю, а там стоять усі дванадцять дочок, всі однаково вбрані, однаково усміхаються – немовби на одне лице. Він на них дивився, дивився – ніяк найменшої не впізнає... Один раз обійшов – не побачив комара. Вдруге обійшов – літає комар над головою в однієї. Як почав утрете обходити, той комар на носі в неї сів. Вона рукою – мах! А князь до неї: «Оце моя!» – і підводить до змія.

– Що ж,– змій каже,– як впізнав свою наречену, так сьогодні й весілля гуляти.

Почалося весілля. Пили, гуляли, з гармат стріляли, пісень співали. Тільки Іван Голик нишком до князя підійшов і каже:

– Гляди ж, князю, слухайся мене: завтра ж додому їхати, хоч як тебе змій умовлятиме. І ще слухай: жінці віри не діймай до семи років. Хоч як вона до тебе ласкатиметься, а ти їй всієї правди не кажи, бо як розкажеш, то й сам пропадеш, і я пропаду з тобою.

– Добре,– каже князь,– все зроблю, як ти кажеш.

От на другий день почав князь збиратися додому. Змій умовляв – чого, мовляв, так швидко їхати? Погостювати б трохи!

– Ні,– каже князь,– сьогодні ж поїдемо!

От узяв він свою молоду, своїх людей зібрав, сіли й поїхали.

Як приїхали у своє князівство, князь настановив Івана Голика своїм першим радником, як той скаже, так усе й діється. А князь живе собі, ні про що клопоту не має.

Прожили вони так два роки, на третій рік народився у них синок. Князь радіє, втішається. Бере сина на руки й каже:

– Хіба є що краще на світі, як мені оце дитя?

А княгиня бачить, що князь так розніжився, почала до нього ластитися та розпитувати – як він сватався, як він усі накази змієві виконував? Князь і каже:

– Нічого б я не виконав, якби не Іван Голик.

Розгнівалася княгиня, та й виду князеві не показала, а сама хутко побігла до Івана Голика.

Сидить собі Іван і біди не чув, коли це біжить до нього княгиня. Витягла з-під поли рушник з золотими кінцями та як махне ним – так його надвоє й розрубала: ноги тут зосталися, а тулуб з руками й головою вгору полетів, дах на будинкові зніс і впав аж за сім верст від князівського подвір’я. Тоді, впавши, й каже:

– Ах ти ж, дурню! Я ж наказував не діймати жінці віри до семи років! Ну, тепер пропав я, пропав і ти!

Підвів голову і лежить. Коли це бачить: жене безрукий чоловік зайця. Жене просто на Івана Голика. Як побіг заєць до Івана – той його й ухопив.

Підбіг і безрукий:

– Чий же тепер заєць буде? Чи твій, чи мій?

Іван Голик на те каже:

– Я без ніг гнати б зайця не міг, а ти без рук ухопити б не міг. Ти погнав, я вхопив, то нехай буде заєць наш спільний. А нам з тобою слід побрататися та разом і йти, куди очі світять.

От побраталися вони, зробили візок. Безрукий запряжеться та безногого й возить.

Їздили так, їздили по світу, от якось і приїхали в якесь царство. Стали на майдані коло царського палацу і дожидаються. Коли це з палацу царівна виїздить.

Доїхала до них і каже служницям:

– Подайте тим калікам оці гроші.

Служниці хотіли подати, а безногий і каже:

– Може б, ти, царівно-красунечко, своїми білими руками нам милостиню подала?

Царівна підійшла до них, подає сама. А Іван Голик її й питає:

– Скажи мені, царівно, чого це ти така сумна та змарніла?

– Така вже біда в мене! – каже вона.

– Я знаю, яка в тебе біда і як цієї біди позбутися!

Коли це під’їздить і цар. Почув ті слова, звелів безногого та безрукого до палацу забрати й каже їм:

– Робіть, що знаєте, щоб від моєї дочки біду відвернути.

Іван Голик каже:

– Що ж, царю! Нехай царівна признається по правді, яка біда в неї.

Тут розплакалася царівна й призналася, що до неї змій літає і з неї кров тягне.

– Коли ж він літає? – питають.

– Саме перед світом, як уся сторожа спить, так він через комин і влетить.

– Постій же,– каже безногий,– ми в сінечках притаїмось, а ти, царівно, кахикни, як він прилетить.

От притаїлися вони в сінечках. Коли ж перед світом наче іскрами під стелею засвітило. Царівна: кахи! – вони до неї, а змій заховався під подушки. Царівна з ліжка схопилася, а безрукий ліг на землі та безногого й кинув ногами на подушки. Безногий ухопив руками того змія, та й почали удвох душити. Змій проситься:

– Пустіть мене! Ніколи не літатиму і десятому закажу!

Безногий і каже:

– Ну, понеси нас туди, де є цілюща вода, щоб у мене були ноги, а в побратима мого руки.

– Беріться за мене,– каже змій,– понесу, тільки не душіть мене.

Ухопилися вони за нього, той руками, а той ногами. От змій полетів з ними, прилітає до криниці й каже:

– Оце цілюща вода!

Безрукий хотів був туди вскочити, а безногий кричить на нього:

– Постій, брате! Ось потримай ногами змія, а я встромлю в криницю суху паличку, тоді побачимо, яка це вода!

Тільки встромив, а паличка так і спалахнула полум’ям. Як почали вони тоді змія душити! – він давай проситися:

– Не душіть, тут недалеко й цілюща вода!

Приніс їх до другої криниці. Безногий і тут суху паличку в воду встромив, а вона враз розпукуватися стала, зазеленіла вся.

Тоді безрукий у воду вскочив і вискочив з руками, а безногий ускочив і вискочив з ногами! Тут вони змія пустили й звеліли, щоб до царівни не смів літати.

Попрощалися тоді побратими та й пішли кожен своєю дорогою.

Іван Голик пішов до свого брата, до князя: що з ним зробила княгиня-зміївна? Приходить у те князівство, коли бачить – недалеко від дороги свинар свині пасе. Підходить Іван до свинаря, дивиться йому в вічі й пізнав свого брата. А той дивиться – і пізнав Івана Голика. Тоді Іван і каже:

– Оце ти, князю, свині пасеш? А я ж казав – не діймай жінці віри до семи років!

Заплакав князь і каже:

– Прости мене, Іване Голику! – і в ноги йому впав.

От Іван Голик підвів його та й каже:

– Добре, що ти живий на світі зостався, та що й в мене ноги знову в. Тепер ще покнязюєш трохи!

Князь став питати в Івана Голика, як він здобув собі ноги. От Іван тоді вже й признався йому, що він його менший брат, і розповів йому про все своє життя. Обнялися вони, поцілувалися. Князь тоді й каже:

– Пора вже, брате, гнати свині додому, бо княгиня чекатиме.

– Так поженімо ж удвох! – каже Іван.

А князь каже:

– Тут, брате, така біда! Ота клята свиня, що перед веде, як тільки дійде до воріт, стане як укопана, і поки тричі я її не поцілую, то з місця не рушить. А княгиня із гостями-зміями на ганку стоїть, дивиться й сміється.

Іван Голик і каже:

– Так тобі й треба! Ну, вже ж сьогодні ще цілуй, а завтра – годі!

Пригнали свині до воріт. Передня свиня на воротях стала і не йде у двір. А княгиня дивиться з ганку й сміється:

– От уже мій дурень свині пригнав, зараз із свинею цілуватиметься!

Той, бідний, тричі поцілував свиню, вона й пішла у двір. А княгиня каже:

– Ось подивіться, він ще десь і підпасича собі взяв! – а що то Іван Голик – вона й не пізнала.

Загнали брати все стадо у хлів. Тоді Іван Голик і каже:

– Візьми ж, брате, у комірника конопель двадцять пудів та й принеси до мене в сад.

От князь пішов до комірника, став просити. Той відімкнув комору, а князь усе загадане й піднести не може. Тоді Іван Голик прийшов, в одну руку узяв коноплі, в другу смолу, і пішли в сад.

Як узяв Іван Голик пугу плести: один пуд виплете конопель, а пудом смоли усмолить, і виплів до півночі пугу в сорок пудів. Тоді й спати полягали.

Вранці-рано повставали, Іван Голик став князеві казати:

– Був ти до сьогоднішнього дня свинарем, а тепер будеш ізнову князем. Ходімо, поженемо свині в поле.

– Ні, ще, мабуть, зарано,– каже князь,– княгиня ще на ганок не вийшла дивитись, як я з свинею цілуватимусь.

Іван Голик і каже йому:

– Як поженемо, то ти не цілуй, а поцілую я!

От прийшла пора гнати. Княгиня вийшла, сіла на ганку. Тут і змії з нею. Брати повиганяли з хліва свиней і женуть удвох.

Тільки догнали до воріт – свиня стала на воротях і стоїть. Княгиня із зміями дивиться й посміхається, а Іван Голик як розпустить пугу, як оперіщить ту свиню, так від неї і кістки розсипались! А тоді як замахнеться на зміїв – вони тікати, хто куди втрапив! А княгиня злякалася, як зіскочить з ганку, та до князя – та в ноги!..

– Прости мене, чоловіче, не карай! Присягаюся тобі ніколи з тебе не знущатися, бути тобі покірною жінкою!

Отак вона покинула свої зміївські норови і стала добре з чоловіком жити. Живуть собі, поживають та Івана Голика поважають.


== Читать на русском языке ==

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)