Була в одному селі чудова крамничка, яка мала назву «Рудик та Перчик».
І хоча крамниця була зовсім маленька, у ній продавалося майже все, за винятком хіба що всяких дрібниць, на зразок шпильок для волосся або ложок для взуття.
А називалася крамниця так тому, що володіли нею рудий кіт Рудик і коричневий тер’єр Перчик.
Крамниця була прямо-таки лялькового розміру. І ляльки із задоволенням туди заходили – наприклад, Люсінда і Джейн, щоб купити льодяників.
У Рудика та Перчика часто бували кролик Пітер і все сімейство Плюшки.
Вони побоювалися Перчика – адже надто гучний був у нього голос, але всім подобалося, що прилавок там зручної висоти, як раз для кроликів.
І речі продаються дуже потрібні: червоні картаті носові хустки – по три штуки за фартінг, цукор, кролячий тютюн і свічки.
Навіть лісові миші іноді забігали, хоча й боялися Рудика.
Рудик зазвичай просив Перчика обслужити їх, нарікаючи на те, що абсолютно недоречно починає облизуватися.
– Не можу я бачити, – скаржився він, – як вони спокійнісінько виходять звідси з покупками! Немає у мене терпіння!
– Я відчуваю те ж саме, коли приходять щури, – заспокоював його Перчик, – Але ми не можемо собі дозволити їсти своїх клієнтів. Вони тоді всі перебіжать до Табіти Твітчит.
– Ну, взагалі-то вони вже не зможуть нікуди бігти, якщо ми їх з’їмо… – похмуро зауважив Рудик.
Кішка Табіта Твітчит теж тримала магазин у селі, але вона нікому не давала товарів у кредит.
Рудик та Перчик, навпаки, давали кредит усім бажаючим.
А кредит – це дуже корисна річ!
Наприклад, купує їжачиха шматок мила, але замість того, щоб витягнути гаманця і розплатитися, каже: «Заплачу іншим разом» – і спокійнісінько йде.
А Перчик хмуриться і каже: «Як забажаєте» – і записує щось у книгу.
Наступного разу вона приходить і знову купує щось у кредит, незважаючи на те, що боїться Рудика і Перчика.
І вони не беруть грошей – до певної пори.
Тому клієнти з самого ранку шикувалися в чергу до крамниці Рудика та Перчика і купували силу-силенну усіляких товарів, особливо карамелі.
І ніколи не платили, хіба що за якусь дрібницю.
Але зате як йшла торгівля! Разів у десять краще, ніж у Табіти Твітчит!
Оскільки грошей у Рудика та Перчика не водилося, вони харчувалися продуктами з власної крамниці. Увечері вони запалювали свічку і вечеряли. Рудик їв сушену тріску, а Перчик – галети.
Так вони і жили, поки Перчику не прийшов час купувати собачу ліцензію – а така ліцензія потрібна кожному мисливському собаці, якщо він не працює за фахом.
– Я боюся поліції, – сказав Перчик Рудику. – Раптом мене викличуть до відділку?
– Ти сам винен, що народився тер’єром. Мені, наприклад, ніяка ліцензія не потрібна. І Кепу теж, а він, між іншим, велика шотландська вівчарка.
– Йому пощастило, що він службовий, а не мисливський, – жалібно зітхнув Перчик. – Сьогодні я сходив на пошту і попросив видати мені ліцензію в кредит, але мені не дали. А ще там повно поліцейських. По дорозі додому я зіткнувся ніс до носа з одним і вирішив, що він хоче мене заарештувати! Може, пошлемо повторний рахунок Семюелю Віскерсу? Він винен нам за бекон двадцять фартингів і дев’ять пенні!
– Навряд чи він колись їх віддасть… – пробурчав Рудик. – Я тричі надсилав йому рахунок.
– А ще мені здається, що щури тягають у нас продукти.. – сказав Перчик. – Сьогодні я не знайшов жодної коробки вершкових галет!
– Ти сам їх і з’їв, – відповів Рудик. – Це ж твої улюблені галети!
– Ні, тягають! – засперечався Перчик. – Я точно пам’ятаю, що в мене залишалося дві коробки!
Тоді вони пішли в підсобку і зайнялися підрахунками.
– У Семюеля Віскерса рахунок такий само довгий, як його щурячий хвіст, – сказав Рудик. – З жовтня він набрав нюхального тютюну на цілу унцію!
– А сім фунтів масла по шилінгу і три пенні за фунт, а чотири коробки сірників?
– Так справа не піде, – зітхнув Рудик. – Треба знову надіслати рахунки покупцям.
І вони поринули у розрахунки.
Через деякий час Рудик та Перчик почули, що по крамниці хтось ходить.
Вони визирнули з підсобки і побачили, що на прилавку лежить великий білий конверт, а поруч стоїть полісмен і записує щось у блокнот.
Від люті Перчик ледве не сказився. Він загавкав на полісмена та мало не кинувся на нього і не вкусив.
– Кусай його, Перчику, кусай! – підбурював Рудик, сховавшись за діжкою з медом. – Він же просто лялька!
Але полісмен не звертав на них уваги і продовжував робити свої нотатки.
При цьому він час від часу запихав кінець олівця в діжку з медом і задумливо посмоктував його.
Замість очей у полісмена були намистини, а шолом був пришитий до голови білими нитками.
Перчик гавкав на нього, доки не захрип. Потім він впав і забився в кут.
А Рудик, визирнувши з-за діжки, побачив, що полісмен зник.
Конверт все ще лежав на прилавку.
– Як ти гадаєш, він пішов щоб привести справжнього поліцейського? – запитав Перчик. – Напевно, в конверті виклик до суду?
Ні, – відповів Рудик. – Це податки – три фунти, дев’ятнадцять шилінгів і одинадцять пенні.
– Це – остання крапля, – оголосив Перчик. – Пора закривати крамницю.
Вони продали свої товари за півціни кішці Табіті Твітчит і зачинили крамницю.
Оселилися вони по сусідству. Хоча дехто й сподівався, що вони поїдуть подалі.
Рудик влаштувався на роботу у найближчому садівництві. Ким він там працює – невідомо, але вигляд у нього задоволений і квітучий.
А Перчик купив собі ліцензію та отримав посаду єгеря в навколишньому лісі.
Закриття їхньої крамниці завдало багатьом великі незручності: у Табіти Твітчит ціни на всі товари негайно підскочили на півпенні, а в кредит вона, як і раніше, не давала.
Звичайно, були ще торговці, що розносять товари, крамниця м’ясника, а ще рибний магазинчик, та ще кондитерська Тімоті. Але хіба на одних солодощах проживеш, навіть якщо вони такі смачні, як у Тімоті?
Через деякий час містер Джон Соня з донькою почали продавати м’ятні льодяники і свічки.
Свічки в них були просто величезні, а про доставку додому вони не подбали.
Тому всім доводилося нелегко, особливо мишам – одну свічку вони несли до хати вп’ятьох.
А ще в теплу погоду їхні свічки чомусь розтікалися.
І клієнти зі скаргами приносили свічки назад. Але міс Соня повертати гроші не збиралася.
Тоді клієнти йшли до самого містера Соні, а той приймав їх, лежачи у ліжку, і говорив тільки: «Мені дуже шкода!».
Хіба так ведуть справи?
Тому всі дуже зраділи, коли курка Саллі Хенні-Пенні вивісила на крамниці Рудика та Перчика наступне оголошення:
У крамниці Хенні-Пенні
Все дешевше на півпенні!
Покуштуй на смак продукти!
Карамель, бекон і фрукти!
І в день відкриття до Саллі вишикувалася величезна черга.Дуже привабливе оголошення!
Крамниця була просто забита покупцями.
Мишачій родині навіть довелося залізти на коробки з печивом, щоб їх у метушні не затоптали.
З того часу справи у Саллі Хенні-Пенні йдуть відмінно.
І хоча вона іноді помиляється, коли дає здачу, і не визнає кредиту – клієнтів у неї вдосталь!