Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Про двох братів та сорок розбійників (українська народна казка)

Казки про:
1552

Про двох братів та сорок розбійників (українська народна казка) Були собі на світі два брати: один бідний, а другий багатий. У багатого всього вдосталь – і поля і худоби, а в бідного того поля – на заячий скік, а діток купа.

От не стало у бідного хліба. Бідував він, бідував, терпів, терпів; діти плачуть, їсти просять. Узяв він торбинку та й пішов до багатого брата просити хліба.

– Дай,– каже,– братику, хоч трохи борошна чи якого зерна. Нема чого їсти, діти з голоду плачуть.

– Еге,– каже багатий брат,– чого б це я мав тобі дурно хліб давати? На всіх старців не настачишся!

– Та я тобі відроблю,– каже бідний.

– Що ж,– каже брат,– от піди до лісу та нарубай дров, я вже дам тобі трохи хліба.

Мусив бідний згодитись. «Хай вже до вечора діти поплачуть,– думав,– а ввечері я хліба принесу».

Взяв у брата сокиру та й пішов у ліс.

Ішов, ішов лісом та й зайшов до дикого урвища. Коли це чує – коні тупотять, хтось лісом їде. «Хто його зна, що то за люди?» – та й поліз на дерево і приховався там.

Дивиться – виїжджають на галявинку сорок чоловік та всі із зброєю. Під'їхали до урвища. Коли це бачить він – в урвищі якісь дверці непомітні. От підійшли вони до тих дверець, старший і каже:

– Двері, відімкніться! – двері й відімкнулися, й вони пішли туди, в гору.

Пождав, пождав бідний чоловік якийсь час, коли це виходять вони знов і сідають на коней. Ото, як усі посідали, останній вийшов з дверець і каже:

– Двері, замкніться! – і двері замкнулися, а вони поїхали.

От, як не стало їх видно, чоловік із дерева зліз та до дверей. Підійшов і каже:

– Двері, відімкніться!

Двері й відчинилися. Увійшов він у печеру. А там так гарно всередині, мов у палаці. Стіни муровані, попід стінами лави, килимами вкриті, на стінах різна зброя розвішана – шаблі та ятагани, та все золотом та самоцвітами прикрашені. А біля печі засіки, білими скатерками понакривані.

Ходить чоловік, дивується. «Е,– думає,– це ж тут розбійники живуть!» Підійшов він до тих засік, розкрив одну – а там мідні гроші, розкрив другу – там срібні гроші, розкрив третю – там золоті гроші!

– Наберу собі в торбинку золота,– каже чоловік,– тут його такого, що й не знати буде!

От набрав він золота повну торбинку та й ходу з печери. Вийшов і каже:

– Двері, замкніться! – вони й замкнулися.

Пішов він тоді, дровець нарубав, приносить
до брата.

– На,– каже,– брате, дрова та сокиру!

– Давай же твою торбинку,– каже брат,– насиплю тобі борошна трохи.

– Та вже без твого борошна обійдуся!

І пішов додому. Багатий дивується,– з чого це він загордився, що вже й від борошна відмовляється?

А бідний пішов купив хліба, сала, різних наїдків і приніс додому. Діти радіють, їдять, а жінка питає:

– Де це ти, чоловіче, стільки грошей дістав?

Він їй і розповів про все.

От невдовзі після того каже чоловік жінці:

– Купимо пару волів, та візьму я грошей і поїду у Крим. Привезу солі, риби, ще дечого куплю, то й житимем в достатку.

Ото так і зробили. Поїхав чоловік, а жінка зосталася з дітьми.

А багатий брат все дивується – де бідний гроші взяв, що воли купив та у Крим поїхав? Йому б радіти за бідного брата, а його тільки завидки беруть.

Повертається бідний брат з Криму, приганяє дванадцять пар волів: шість возів солі та шість риби. Продав сіль та рибу, накупив жінці й ді-тям усього, що треба,– живуть, не тужать. От настало свято, бідний брат і каже жінці:

– Покличмо, жінко, брата мого до себе в гості, може, він не погордує тепер нами. Бо відколи я женився, не був у мене брат і за порогом, не то у гостях.

Покликали вони брата. А він хоч і заздрить, і злоститься, та думає собі: «Піду до них, може, хоч дізнаюся, з чого це вони так забагатіли?»
Прийшов, посідали за стіл. Багатий і каже:

– Скажи мені, будь ласка, брате, як ти забагатів?

– Е,– каже бідний,– то мені вже так пощастило. Ото як пішов я тоді до лісу по дрова, то надибав на печеру, де живуть розбійники. Я туди зайшов, а там грошей аж три засіки: одна засіка з мідними грішми, друга з срібними, третя з золотими. То я трохи золота набрав у торбинку, бо в них його стільки, що вони з того не збідніють. А я з того золота й забагатів.

Багатий брат і питає:

– А скажи мені, братику, де ж ота печера? Та невже ж отак вільно туди ввійти можна?

Брат йому й каже:

– Чи знаєш ти, брате, таке урвище серед лісу? В тому урвищі й є двері тої печери:

– А як ти відчинив?

– А так,– каже брат.– Я сказав: «Двері, відчиніться!» – то вони відчинилися. А як сказав: «Двері, замкніться!» –то вони й зачинились.

Ото погулявши, побалакавши, розпрощалися. Пішов багатий брат додому. Цілу ніч не спав, усе мішки збирав та готував вози, а вдосвіта запріг дванадцять пар волів і поїхав у ліс, щоб усе разом забрати.

Приїхав він туди, де брат казав,– аж воно так і в все: урвище, і двері в ньому, і нікого ніде нема. От він позавертав воли, пішов до дверей і каже:

– Двері, одчиніться!

Двері одчинилися. Увійшов він до печери і не знав: на що дивитися та що брати? Кинувся зразу до грошей, насипав їх повні мішки: шість мішків мідних грошей, та шість мішків срібних, та шість золотих. Повиносив з печери, поклав на вози, а сам думав:

«Заберу ще й оту зброю коштовну, золотом та самоцвітами прикрашену!»
Вбіг знову до печери, став на лавку та й схопився за одну шаблю, щоб із стіни зняти. Коли це – грюк! – двері зачинилися, і він зостався в печері. Кинувся до дверей, каже:

– Двері, одчиніться! Двері, одчиніться!

А двері не одчиняються. Почав він тою шаблею двері рубати – не бере! Хоч плач, хоч кричи – нічого не поможеться...

Минув день, настав вечір. Приїхали до печери сорок розбійників. Дивляться – стоять дванадцять пар волів, на возах мішки з грішми.

– Гей, браття,– отаман каже,– хтось у нас у печері хазяйнує! Ану, двері, одчиніться!

І двері одчинилися, вони туди. Побачили багатія-ненажеру і зарубали його.

Так і пропав багатий брат. А бідний брат з жінкою та дітками живуть собі й досі у щасті і достатку.