Жив собі старий чоловік. Він був мудрий і мовчазний. За все своє життя жодного разу не сказав пустого слова: що знав – те казав певно, а чого не знав – про те мовчав.
І за цю розсудливість люди його поважали. До нього приходили за порадою і слухали уважно кожне слово, бо знали – від старця не почуєш брехні чи вигадки.
Та знайшлися заздрісники. Їм не давала спокою слава старого, і вирішили вони випробувати його – чи справді він такий мудрий, як усі кажуть.
Ось що вони надумали.
Один з них узяв та обрив собі волосся з правого боку голови – від чола до потилиці. Потім пофарбував у рудий колір лівий бік у плямистої кобили й повів її повз хату старця. Трохи згодом інші його приятелі підійшли й самі.
Поклонилися старому і, ніби між іншим, питають:
– Миру тобі, батьку! Чи не проходив тут кучерявий юнак із рудою кобилою?
Старий відповів спокійно:
– Так, проходив. Той бік його голови, що я бачив, був кучерявий, але чи вся його голова така – не знаю. І в кобили бік, що я бачив, був рудий, а який інший – не бачив, тому не скажу.
Здивувалися хитруни, що старець не піддався. Але вирішили спробувати ще раз.
Цього разу вони вбрали дівчинку в одяг хлопця, підперезали її мотузкою, як це роблять пастухи, а в чорної вівці зістригли шерсть з одного боку.
– Іди, – сказали дівчинці, – пройдися повз хату того старого.
Коли вона минула двір, ті ж самі хитруни підійшли до старця, уклонилися й запитали:
– Чи не проходив тут хлопець із довгошерстою вівцею?
Старий відповів:
– Так, я бачив дитину з вівцею. Той бік, що був до мене, поріс довгою чорною шерстю, але я не бачив другого боку – тож не знаю, яка там шерсть, чорна чи біла, довга чи коротка. І дитина, що йшла дорогою, була вдягнена як хлопець, але чи був це хлопець, чи переодягнена дівчинка – не скажу, бо не знаю.
Хитруни почухали потилиці: й цього разу не вийшло!
Тоді вирішили вони підступити втретє. Вбрали хлопчика у дівочий одяг, дали йому кошик для хліба, а в кошик поклали каміння.
– Іди й пройди повз старого, – наказали.
А самі згодом прийшли до старця й запитали:
– Чи не бачив ти, батьку, дівчинку, що несла кошик із хлібом?
Старий відповів:
– Так, я бачив дитину, що несла кошик від хліба. Дитина була вдягнена, як дівчинка, але чи була це дівчинка, чи переодягнений хлопчик – не скажу. А в кошику, який вона несла, міг бути хліб, а може, каміння, або, може, він узагалі був порожній – цього я не знаю.
Тут хитруни нарешті зрозуміли, що обдурити старого неможливо, і вже хотіли йти. Та він спинив їх і сказав тихо, але твердо:
– Послухайте, діти. Те, що бачить людське око, – це ще не вся правда. І не поспішай вірити тим, хто вітається з поклоном: не кожен, хто усміхається, тобі друг. Є й такі, що ховають за усмішкою пастку.
Збентежені, соромні, вони опустили голови й пішли геть, не кажучи ні слова.
А старий лишився на ґанку, дивився їм услід і шепотів:
– Мудрість – це не знати все. Мудрість – це знати, коли краще промовчати.
Відтоді в Ефіопії кажуть:
"Розумний бачить не очима, а розумом. А дурень – тільки тим, що блищить".