Жив колись один торговець. І яким би не був його день – добрим чи поганим, – за все він дякував Богові.
Якщо здихав у нього мул, він спокійно казав:
– Подяка милосердному Богові! Зате живі мої вівці!
Коли миші зіпсували йому зерно, він лише усміхався:
– Подяка милосердному Богові! Зате не чіпали глечика з медом!
І люди в селі звикли називати його просто – "Подяка Богові".
Одного разу пішов цей торговець у далеку дорогу разом із сусідом. Увесь день ішли вони під гарячим сонцем, а коли стемніло, вирішили зупинитися на ночівлю. Відійшли трохи від дороги, шукають рівне місце, аж раптом у високій траві бачать – стоїть коза.
Бідолашна тварина так злякалася, що навіть поворухнутись не могла.
Торговець зрадів:
– О, яка Божа милість! – вигукнув він. – Сама вечеря до нас прийшла!
І поки вони готувалися – розпалили вогонь, замісили з борошна й води прісні коржі, розклали їх біля жару, щоб спеклися, – коза стояла зовсім нерухомо. Потім обоє пішли по сухі гілки, бо треба було ще дров, щоб смажити м’ясо.
Та тільки-но вони відійшли, як коза оговталася від страху – і гайда світ за очі!
Коли подорожні повернулися, то побачили: кози вже й слід прохолов, а їхні коржі встигли згоріти дотла.
Не встигли вони й слова мовити, як із неба хлинув дощ. Вогонь згас, і двоє мандрівників полягали спати – голодні, промоклі, змерзлі.
Та торговець лише зітхнув і, вкрившись мокрою накидкою, сказав:
– Подяка Богові! День минув мирно. Хай і ніч буде така ж благословенна.
Його сусід розсердився:
– Мирно, кажеш? Коза втекла, коржі згоріли, дощ залив нас до нитки – а ти ще Бога славиш! Нам треба не дякувати, а соромитися власної дурості!
Але торговець лише посміхнувся у темряві й відповів тихо:
– Ти не розумієш, друже. Якщо ми живі – то вже є за що дякувати. Бо, може, саме втеча тієї кози вберегла нас від ще гіршої біди.
Відтоді в Ефіопії кажуть:
"Хто дякує навіть за втрату – той знаходить більше, ніж загубив".