Горобчиха звила гніздечко у верховітті. А лисиці заманулося зрубати саме це дерево. Горобчиха почала благати кумасю, щоб не руйнувала її оселі, а та мовила:
– Даси мені одне горобеня – сповню твою волю. А ні – зітну дерево. Що вдієш, дала горобчиха пташеня лисиці. Та побігла до лісу, з’їла його і незабаром знову постала з сокирою. Горобчиха заблагала:
– Не рубай дерево, не нівеч моєї оселі.
А рудохвоста на це:
– Кинь мені ще одне горобеня, дам тобі спокій. А ні – зітну дерево. Віддала горобчиха ще одне своє пташатко лисиці. А та побігла до лісу і з’їла мале.
Полетіла горобчиха в село до великого пса й попрохала захистити. Собака сказав:
– Сьогодні минає третій день, як господаревої дружини немає вдома. За ці дні у мене й рісочки в роті не було – кишки марш грають, а ноги підкошуються – не зійду.
Горобчиха на це:
– Не біда – он іде інша господиня з казанком каші.
– Як би поживитися в неї...– аж облизнувся собака.
– Я пострибаю поперед неї,– зацвірінькала горобчиха,– а коли вона поставить казанок на землю і кинеться мене ловити, ти хутенько наминай кашу, аж поки денце блисне.
Так і сталося. Підкріпившись, собака пішов із горобчихою до пташиного гнізда. Там він витягся під деревом, от нібито здох.
Небавом і лисиця з’явилася по нові пташенята. Горобчиха сказала:
– Тут, під деревом, дохлий пес. Може, його покуштуєш?
– Ану подзьобай йому очі,– звеліла рудохвоста.
Горобчиха обережно поторкала дзьобиком біля очей собаки. А лисиця вже й повірила, що той неживий, і намірилася поласувати м’ясцем. Але пес підхопився і роздер руду нахабу.
Тут і казочці кінець.