Десь далеко, аж за сьомим морем, було одне царство. Там жив один цар, котрий мав трьох доньок. А дівчата були такі красні, що людському окові дивитися на них і не дивуватися – було неможливо. Не вірю, що на світі могла би знайтися хоч одна красна дівка, яка була би їм до пари.
Гей, приходили до тих дівиць-відданиць молоді принци й герцоги, графи й барони. Приходили не просто задивлятися і чудуватися з краси трьох сестер, а й сватати їх. Але цар так дорожив красою своїх доньок, що все вигадував причину, хитро і розумно відмовляв женихам, аби лише відкласти віддавання. Словом, ніяк не хотів розлучатися зі своїми красними дівицями.
А недалеко від столиці була скляна гора, і така височезна, що верхом сягала до самого неба. А на тому верху мали пристановище змії-шаркані. Один шестиголовий, другий – восьмиголовий, а третій мав цілих дванадцять голів! Якоїсь ночі всі три змії-шаркані прилетіли у царський палац, украли прекрасних трьох царівен та й понесли на скляну гору, де в кожного змія був дуже красний замок.
Другого дня рано цар і цариця повставали й за звичкою зайшли у світлицю подивитися на доньок. Але, розумієте, не знайшли нікого, бо світлиця була вже порожня. Гей, що тут чинити – царівни пропали! Де вони, куди могли подітися? Ніхто не міг на те відповісти. І цар нараз дав оголосити, що котрі витязі знайдуть його красних доньок, за тих віддасть їх заміж!
Можете подумати собі, як мало бути гірко старому цареві, раз пристав повіддавати доньок – аби лише знайшлися. Та й мати так тяжко-претяжко зажурилася, що пошкодував би її і поганин.
Коли по всій державі розлетілося царське оголошення, одразу знайшлися три бідні брати, які прийшли до царя й сказали, що вони знайдуть його принцес. Цар дуже зрадів, бо й ті троє були дуже красні, й пообіцяв їм, що не візьме назад свого слова: якщо знайдуть царівен, то й поженяться на них! Коби лише вдалося їх знайти!
А троє легенів, хоч і з бідної родини, були не прості люди: старший літав, як потя, наймолодший так обертав шаблею, що всіх обеззброював, а третій, середущий, мав нюх, як у пса.
Середущий брат раз-два обнюхав поріг царського палацу і завітрив дівочі сліди. Нюх привів його аж під скляну гору, а там сліди пропали. Троє братів нараз догадалися, що принцеси мають бути там, на скляній горі. Тоді старший, брат-літун, каже до молодшого, брата-вояка:
– Ну, братику, сідай мені на плечі, я понесу тебе на гору, а далі – твоє діло. А ти,– наказав середущому братові,– залишайся тут, доки ми про себе не подамо звістку.
Так і було. Двоє хлопців вилетіли на верх скляної гори і знайшли три замки, де жили змії-шаркані.
Спершу рушили в палац до шестиголового. Молодший брат зайшов, а старший залишився під дверима. Коли брат-вояк вступив у світлицю, то нараз увидів старшу цареву доньку. Вона дуже зраділа йому, як дізналася, що такий красний хлопець прийшов сюди за нею. Але бідолаха боялася й розтулити рота, бо на дивані, пополуднувавши, спав її господар. Очі дівчини від сліз аж почервоніли, але тепер з радістю дивилися на молодого легіня. А той сміливо підійшов до змія, схопив шаблю й одним махом одрубав йому усі шість голів. Потому сказав:
– Ну, принцесо, ви вільні від шарканя, тепер ходіть зі мною. Під дверима чекає мій брат, і він знесе вас із гори на землю. А мені треба іти далі, до другого замку.
Почувши ці слова, царська донька ще більше зраділа і відразу вийшла із світлиці. Там сіла на плечі брата-літуна, і він спустився з нею вниз, передав її середущому братові, а сам спішно полетів назад, на вершину скляної гори.
Тепер двоє братів подалися до восьмиголового змія-шарканя. Молодший брат, котрий був при шаблі, зайшов до палацу і нараз увидів середущу доньку із заплаканим лицем. Вона теж зраділа красному парубкові, та боялася так само вимовити слово, лише показувала вбік, що там, на дивані, після смачного полуденку спить її господар.
Легіневі й не треба було нічого казати. Він вихопив шаблю, одним махом відтяв тому змієві всі вісім голів, а тоді обернувся до царської доньки і заговорив:
– Ну, принцесо, ви вільні від шарканя. Тепер ходіть зі мною. Під дверима чекає мій брат, він знесе вас із гори на землю.
Гей, як зраділа середуща донька! З великої радості й не знала куди обернутися та куди ступити. Парубок узяв її за руку і вивів до брата. Той посадив дівчину на плечі й спустився на землю, де двоє вже чекали на них.
По сьому старший брат полетів назад, на вершину скляної гори, і брати одразу поспішили до палацу третього, дванадцятиголового змія. І тут брат-літун лишився під дверима, а брат-вояк рушив до світлиці. Молодша принцеса плакала й тоді, коли він увійшов. Та ніхто з них не посмів сказати ні одного слова, бо змій на дивані спав солодким сном після смачного полуденку. Парубок вихопив шаблю і так розмахнувся, що за одним разом дванадцять змієвих голів повідлітали геть. Потому взяв дівчину за руку, вивів із палацу і передав її братові-літунові. Той посадив принцесу на плечі та й спустився із нею на землю.
Тепер старшому братові захотілося мало відпочити, і він присів перед тим, як полетіти знову на скляну гору за молодшим братом.
Та що сталося! Диявольська душа дванадцятиголового змія-шарканя узяла на себе подобу того хлопця, котрий залишився на скляній горі, й перестріла брата-літуна:
– Дорогий брате, не журися за мною, бо я вже спустився на змієвому потяті – якраз тепер злетів із гори.
Двое братів чисто повірили в те, що з ними говорить наймолодший брат. А тому вже не гаяли часу, зібралися в дорогу і – просто до царя.
Треба було вам, добрі люди, там бути і видіти, як раділи донькам цар і цариця, коли вони зустрілися. З великої радості й не знали, що робити, лише цілувалися, обнімалися і плакали, як діти. Так, мали честь легіні, бо не зламали свого слова, знайшли й повернули усіх трьох принцес!
Та що сталося із молодшим братом, котрий залишився на скляній горі? Самі розумієте – про нього в палаці ніхто й не подумав, бо гадали, що той, котрий ходить у його подобі,– і справді наймолодший із братів. А то, як ви знаєте, був зовсім не він! Нещасний хлопець довго чекав брата-літуна. Минали дні за днями, а на гору ніхто не приходив.
«Що мені робити? – міркував собі хлопець.– Доведеться тут з голоду вмерти!»
І вже не міг чекати, зайшов у палац шестиголового змія. Там йому потрапила на очі відьма-босорканя, яка була матір'ю змія-шарканя. І каже їй парубок:
– Слухай сюди, стара босорканьо, знеси мене одразу з гори, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!
– Синку мій солодкий, я би тобі радо це зробила, айбо видиш, я така вже стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, такі ножиці, що ти й пальцем не кивнеш – самі будуть кроїти.
Узяв хлопець ножиці, подякував старій і рушив просто до палацу восьмиголовога змія-шарканя. Заходить, а там знову чалапав назустріч якась відьма. Ото була мати убитого шарканя. І каже їй парубок:
– Слухай сюди, стара босорканьо! Тепер одразу знеси мене звідси, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!
– Синку мій солодкий, я би тобі радо це зробила, айбо видиш, я така стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, одну таку голку, що й пальцем не кивнеш – сама буде шити.
– Добре, голку я візьму й життя тобі залишу.
Молодший брат узяв собі голку та й поспішив до замку дванадцятиголового змія-шарканя. І там йому назустріч вийшла стара відьма, котра була матір'ю убитого змія. І каже їй парубок:
– Слухай сюди, стара босорканьо! Знеси мене одразу на землю, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!
– Синку мій солодкий, я би тобі радо це зробила, айбо видиш, яка я стара,– вже не маю сили знести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, золотий кантар. Потрясеш ним раз – і перед тобою з'явиться одразу золотогривий кінь, а потрясеш другий раз – дістанеш плаття, як у витязя!
Узяв парубок чарівний кантар, подякував відьмі, а підняти руку на її життя уже не хотів.
Вийшов брат-вояк із замку і перше його діло було потрясти кантарем. І справді, як тільки потряс кантарем – перед ним з'явився золотогривий кінь. Парубок не думав, не гадав, а сів на коня і поск&кав по скляній горі, глядаючи якоїсь дороги, аби спуститися на землю. Раз лиш дивиться – назустріч скаче птах, та такий великий, як кінь. І каже парубкові:
– Чуєш, чоловіче! Найди мені на горі води, бо як не найдеш, то з'їм тебе разом із конем!
Гей, тепер уже і справді хлопець налякавсь, що аж олій у ньому застиг! Хіба криниця може бути тут, на скляній горі? Подумав-подумав, і щось-таки й прийшло йому нй гадку. Та й каже він птахові:
– Добре, добре, потятко солодке, та коли знайду тобі води, знесеш мене на землю?
– Знесу, хлопче, лиш знайди воду, бо як не знайдеш, нараз тобі кінець!
Молодший брат скаче і скаче на коні, оглядає усю скляну гору – і раз лишень дивиться, а з-під скла росте якась вільшина.
«Чекай, чекай,– розміркував хлопець.– Вільшина полюбляє водянисте місце, ану спробую своє щастя тут!»
Зійшов із коня, вийняв шаблю і почав копати під вільшиною. Копав, копав – і справді, з-під скла забулькала вода! Коли яма вже була велика, як порядна бочка, перестав копати – най натече води. Тоді прилетів птах і випив усю воду.
– Ну, синку мій, тепер сідай на мене, і я знесу тебе на землю!
Легіневі не треба було двічі одне казати. Сів собі на птаха і невдовзі вже був на землі. Одразу не подався до царського двору, а завернув до одного кравця. Попросив їсти-пити і залишився в нього за помічника.
Одного вечора прийшла до пана майстра найстарша принцеса і принесла дуже дорогу і красну тканину. Вона попросила:
– Пане майстре, будьте такі добрі, зшийте мені з сього шовку плаття, якого ще ніхто й ніде не мав. Та й мусить бути зшите до зав-трашнього ранку – завтра моє весілля.
Кравець відмовлявся, пояснював їй, що за такий малий час не можна зшити плаття. Та його слова не помагали, і мусив прийняти роботу. Наймолодший брат, що став за Кравчука, увидів царську доньку, а вона його не помітила. Принцеса пішла, а кравець почав ламати собі голову, як за такий короткий час пошити красне плаття. Та хлопець сказав:
– Ей, не журіться, пане майстре, я все приготую, а ви собі лягайте і спіть!
Як сказав, так і зробив. Узяв принцесину тканину і розстелив її на столі, а потім вийняв ножиці, котрі йому дала стара відьма, і лише примовив:
– Чуйте, нерозлучні сестрички-ножички! Викройте із сього шовку плаття, але таке красне, аби ніхто на білому світі кращого не мав! Ну, а ти, самотня дівице-іглице, поший плаття так, аби не було видно жодного рубця!
Гей-гей, то раз треба було видіти, як кроють тканину сестрички-ножички та як шиє дівиця-іглиця! Ножиці одразу розкроїли шовк, а голка ще скоріше пошила з нього плаття. Все було готове, і кравчук ліг спати. Опівночі пан майстер прокинувся і почав будити парубка:
– Синку дорогий, та час братися до діла, бо плаття не буде до ранку готове!
– Не майте з того жури, пане майстре,– заспокоїв хлопець,– плаття вже готове, я його ще ввечері пошив.
Кравець пішов глянути. І так здивувався, що не міг заговорити. Таке красне плаття він не тільки ніколи не шив своїми руками, але ще й не видів своїми Ьчима! Аж потім озвався:
– Дорогий мій синку, та я не можу тобі бути не те що паном майстром, а й помічником!
Кравець заспокоївся і знову ліг спати.
Уранці принцеса прийшла подивитися на готове плаття. Одягла його, і так їй полюбилося, що й не знала, як хвалити майстра. І покликала старого на весілля.
Кравець почав звати із собою і помічника, але хлопець не хотів іти, й майстер пішов сам. Коли повернувся, то розповів йому про весілля.
А царські доньки забажали, аби їх весілля були одне за одним. Першого дня віддалася старша, другого дня мали вже справляти весілля середущої, а третього – молодшої.
Увечері середуща донька принесла кравцеві шовкову тканину і попросила зшити з неї плаття, але ще краще, як у старшої сестри. Пан майстер покладався на чудесні руки свого помічника і радо погодився зшити царівні плаття. Дівчина задоволена пішла собі додому.
Кравець почав простая легіня, аби він показав, як можна так чудесно і швиденько шити. Та хлопець не хотів виказувати своєї таємниці. Він сказав, що майстер може йти і спокійно спати, усе буде в повному порядку. І кравець пішов. Хлопець узяв шовкову тканину, роз-стелив на столі та й лише промовив:
Чуйте, нерозлучні сестрички-ножички! Викройте із сього шовку плаття, аби було в сім раз краще, як те, котре викроїли вчора! Ну, а ти, самотня дівице-іглице, поший плаття так, аби ніде не видно було жодного рубця!
Сестрички-ножички все викроїли, дівицяіглиця одразу пошила, і під якусь хвилину плаття було готове та ще й у сім разів краще, як для старшої царівни.
Уранці царська донька одягла те плаття, і воно їй дуже полюбилося. Вона теж покликала кравця на весілля. Пан майстер радо прийняв запрошення царівни. Кликав із собою й легіня, а той не хотів. І кравець пішов сам.
Лишалося ще трете весілля – молодшої принцеси, над котрою тяжіла диявольська душа дванадцятиголового змія. Чужодушник навіть сказав дівчині, хто він, та попередив: коли викаже його цареві й цариці, то він потрощить дівчину на паздір'я. І молодша донька боялася сказати, що вона заручена не з тим легінем, який її визволив, а з самим чортом. Тільки весь час плакала.
Стихло в царському дворі і друге весілля, а ввечері й молодша царівна прийшла до кравця, аби на ранок їй пошили плаття. Але вона почала просити, аби її плаття не було таке красне, як у двох сестер. І нараз заплакала, почала жалітися, що вона виходить за такого, котрого не любить і з котрим вічно буде нещаслива.
Пан майстер прийняв од дівчини шовк і заспокоїв, що пошиють плаття за її бажанням. Та й віддав тканину парубкові, аби той чимскоріше виконав замовлення. Най і далі шив сам, якщо боїться передати іншому своє ремесло. Хлопець спокійно вичекав, доки пан майстер ляже спати. А коли той захропів, розстелив тканину на столі й промовив своє:
– Чуйте, нерозлучні сестрички-ножички, так викройте із цього шовку плаття, а ти, сасамотня дівице-іглице, так його поший, аби було у сто разів краще, чим те, що ви досі кроїли і шили, бо це плаття буде моєї жони!
Ножиці та голка взялися до роботи, і під якусь хвилину плаття було готове.
Другого дня вранці молодша принцеса з виплаканими очима прийшла, аби приміряти плаття. Одягла його і видить, що воно у сто
разів краще, як ті, що пошиті для її сестер. Здивувався кравець, бо такого плаття ще не видів, відколи живе. Та молоду царівну залили рясні сльози, і вона стала нарікати:
– Видите, пане майстре, я вас так просила, аби ви мені зшили сяке-таке плаття, а ви не послухали. Смієтеся з моєї біди.
По тих словах заплакала ще гірше. Але своєї таємниці не виказала, бо дуже боялася зміядиявола. Плаття взяла додому: що зшите – то готове, а що готове – то треба носити. І вона так само покликала кравця на весілля.
Пан майстер убрався, кликав із собою і помічника, але той усяко викручувався, а потім сказав, ще він прийде пізніше.
Ледве кравець вийшов за поріг, хлопець узяв у руки кантар, котрий дістав од старої відьми – матері дванадцятиголового змія. Вийшов надвір, потряс кантарем – і відразу перед ним з'явився золотогривий кінь. Потряс кантарем другий раз – і перед ним одразу заблищала вояцька одежа із золотою прикрасою. Парубок одягнувся, сів у сідло і поскакав просто до палацу. Там кінь зачав іржати, ставати на дибки і бити землю копитами,– словом, зчинилося таке, що цар і цариця вийшли подивитися, що то за гість приїхав до них. Вийшли і видять витязя, у котрого лице таке саме, як у жениха молодшої доньки. Попро-сили гостя зайти до палацу. Парубок зіскочив із коня, і цар супроводив його у світлицю молодшої доньки. Ой, як зраділа дівчина, що їй появився правдивий наречений!
Коли диявольська душа дванадцятиголового змія увиділа молодого витязя, то нічого доброго для себе не чекала, а воліла нараз провалитися. А хлопець, котрий визволив усіх трьох принцес, сміливо сказав:
259
– Люди добрі, перед вами той, хто врятував життя трьом красним царівнам і відрубав голови трьом зміям. А той нелюд, що узяв на себе мою людську подобу, то – диявольська душа, яку випустив, здихаючи, дванадцятиголовий шаркань. Вдарте ту потвору лівою рукою, і вона розсиплеться на порох!
Молодша царська донька в одну мить прискочила до того чужодушника і лівою рукою та з лівого боку так ударила його, що тільки закурилося. Аже тепер дізналися, чому найменша донька весь час плакала.
Гей, таке їй справили весілля, якого світ не видів! Гості співали й танцювали, доки сили мали. Молодший син бідняка побрався з молодшою донькою царя.
Потім усі три брати й три сестри жили собі в царському палаці, жили у щасті й гаразді, а може, й нині ще живуть – бо чи не шкода би було, аби добрі люди повмирали?