У дрімотної Природи
На рівнині степовій
В час великої негоди
Народився Суховій.
Дощ хотів його обмити.
Той як крикне: – Відійди!
У пилу я хочу жити,
Без роси і без води.
Не люблю я рік і моря,
Хмар, туманів не терплю.
Я народжений для горя –
Все висушую, палю.
Дощ промовив: – Слухай, брате,
Я втоплю тебе за мить!
Буря крикнула: – Скарати!
Грім гукнув: – Убить! Убить!
І на бій з Дощем і Громом
Вийшов лютий Суховій.
Над курним його шоломом
Жарко краплі дощовій.
Пара вихриться стовпами,
Пилу горнеться сувій,
Де проходить над степами
Непоборний Суховій.
Він танцює, він регоче,
Над посівами летить,
Засипає пилом очі,
Жовтим листям шелестить.
Вже посохло зовсім жито,
І пов’яли чагарі.
Люди кажуть: – Що робити
О такій лихій порі?
Ні зерна, ні картоплини.
А степи горять вогнем.
Гине труд, надія гине
Рік за роком, день за днем.
Люди стали утікати
У незнану далину.
Повалились бідні хати
Між кущами полину.
Там скотина не пасеться,
Не дзвенять коса і серп.
З давніх пір той край зоветься
Суховіїв Мертвий Степ.
Там Посуха ніч і днину
Спить в постелі пуховій,
Бо її лише єдину
Любить лютий Суховій.
Він гасає голим полем,
Повен хвастощів страшних:
– Ми, Посухо, поневолим,
Ми поборемо усіх!
Дощ не буде лити воду,
Грім затихне назавжди.
Ми спустошимо Природу,
Заметем людські сліди!
І в засушеній пустелі,
У рівнині степовій,
На запиленій постелі
Ліг спочити Суховій.
Лиш закрив гарячі очі
І спустив жарке крило –
Аж почулось: хтось регоче,
Хвіст водою облило.
Стало вогко під боками,
Ніби випала роса.
Між сухими будяками
Тонко дзенькнула коса.
– Дивний сон мені приснився,
Мовив лютий Суховій.
Він підскочив, пробудився
І підняв лахміття вій.
Перед ним стояв щасливий
Майський Дощик молодий.
На полях змивала злива
Пил навіяний рудий.
Суховій увесь затрясся:
– Звідки ти прийшло, маля?
Поки ціле – забирайся,
Тут моя, моя земля!
– Не боюсь тебе, вітрило,
Бо не ті тепер часи. –
Суховій розправив крила,
Обважнілі від роси.
– Не боїшся? Лиш розправлю
Крила – враз тебе спалю!
Геть забратися заставлю!
Стати парою звелю!
Дощ ступнув назад півкроку.
Суховій за ним услід.
Перебіг через толоку,
Бачить річку – він убрід.
Обмочився по коліна,
Обросив одне крило.
В нього з рота сіра піна,
Спину потом пройняло.
Суховій біжить по полю –
На путі високий ліс.
Він ударився до болю,
Ледве ліс той переліз.
А за лісом, наче повінь,
Пшениці стоять густі.
В сизу хвилю місяць повен
Кида весла золоті.
– Гей, Посухо, стань до діла,
Засуши ліси, поля!
Щоби знову закуріла
Жаром пройнята земля.
– Я відсиріла, мій друже,
Рук і ніг не підійму.
Важко дуже, вогко дуже,
Голова моя в диму.
Умираю! Ніде жити.
Ой, прощай, прощай навік.
Вже крізь мене буйне жито
П’є з землі солодкий сік.
– Ах ти, ледарко сонлива! –
Злісно крикнув Суховій. –
Хай тебе утопить злива
В першій краплі дощовій.
Я ж не здамся, не скорюся,
Заглушу усе живе!
Лиш подму, розправлю вуса –
Пил, як море, попливе!
Суховій біжить по полю,
Заплітається в траві.
Він кляне жорстоку долю,
Пада в смуги лісові.
– Та звідкіль вони взялися,
Ці ліси і ці бори?
Це пахуче вогке листя,
Буйні верби, явори?
Хто створив оці запруди –
Бурі, грози чи громи?
– Це створили вільні люди,
Це усе створили ми, –
Радо мовили дівчата,
І веселі школярі,
Що прийшли поля квітчати
Зелен-зіллям на зорі.
Суховій промовив тихо:
– Ет... нові слова пішли...
Чув я "голод", "злидні", "лихо",
Чув я "Господи, пошли".
– Вже давно тих слів не чути, –
Дружно крикнули діди, –
І тебе пора забути.
Геть з дороги, відійди!
– Не піду! Вернеться сила –
Загудуть сухі вітри! –
Та його опалі крила
Приорали трактори.
Там тепер сади квітують,
Наливаються жита,
Там селяни всі будують
Світле, радісне життя.