Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Як Іван ходив до сонця (українська народна казка)

Казки про:
1803

Як Іван ходив до сонця (українська народна казка)Жив колись на світі парубок Іван. Коли йому засіялися вуса, задумав оженитися. Та найфайніший легінь без кавалка поля, коня і корови не вартий торби з січкою. Отож пішов на ярмарок і купив лошачка. Носив йому свіжої трави, напував криничною водичкою і чекав, аби лошачок виріс у доброго коня. Лошачок підріс, а в легіня – ні фіри, ні плуга, ні борони.

Пішов Іван до пана:

– Прийміть мене на службу.

– Добре,– каже пан,– служи коло коней.

Зайшов парубок до стайні. А там було багато візників – таких злих, як пси. Вони чомусь не злюбили хлопця від першого дня. Вибрали старих і найнехарапутніших коней, сказали:

– Пуцуй!

Іван чистив коней удень і вночі, але вони ніяк не радували око. І візники покликали пана:

– Адіть, які брудні його коні. Най собі йде звідси...

Пан крикнув:

– Ти, ледацюго, не видиш, як люблять моїх коней інші форналі?– Взяв гарапника, відшмагав Івана й пригрозив: – Коли мені не будуть вилискувати люстерком, так спишу тобі шкіру, що посинієш!

Іван не їв, не спав – робив, як чорний віл. А форналі крадькома кидали порохів на його коней, мастили їх гноєм. Потім знову покликали пана. Той подивився і знов побив парубка.

Гірко стало Іванові. Пішов сумний до свого лошака, сів собі на жолоб і задумався.

– Чого сумуєш, приятелю?

– Як маю веселитися, коли пан побив мене за те, що у всіх інших форналів коні чистіші від моїх.

– Не журися, я тобі пораджу, що треба робити,– каже хлопцеві лошак.– Відріж трохи із моєї гриви і зроби собі щітку.

Іван зробив щітку із гриви лошачка й почистив нею своїх коней. Вони аж засвітилися. Пан подивився, усміхнувся й відлупцював інших форналів.

– Ви, ледацюги, не видите, як треба пуцувати моїх коней? І завтра я прийду на вашу голову!

Пап бив їх щоднини.

Якось форналі гнали коней до річки і здибали стару-престару бабу. Вона спитала їх:

– Чому у вас такі сипці?

– Пан б’є, бо наші коні брудніші від Іванових.

Баба мовила:

– Купіть мені червоні чобітки, і я вас навчу, що треба робити.

Форналі купили червоні чобітки і пішли вночі до баби, А вона сказала:

– Шепніть своєму панові, що Іван може дізнатися, чому Сонце так весело сходить і сумно заходить. Він піде світ за очі й не повернеться. Тоді матимете спокій...

Форналі прийшли до пана й почали брехати:

– Паночку, Іванко дуже мудрий. Він може дізнатися, чому Сонце так весело сходить, а сумно заходить.

Пан покликав Івана й питає:

– Скажи, чому Сонце завжди весело сходить і сумно заходить?

– Звідки мені знати?

– Не бреши, мусиш знати! Іди собі й доки не дізнаєшся, то не повертайся, бо заб’ю на місці.

Іван подумав:

«Аж тепер той пан вкоротить мої дні!»

– Чого ти знову зажурився, приятелю? – спитав лошачок.– Говори, яка біда спіткала.

Коли хлопець розповів, лошак його втішив:

– Не журися, підемо до Сонця.

Вирушили в дорогу. Ішли днину, другу, а на третю Дійшли до двох берестів, які зчепилися гіллям й так били один одного, аж листя летіло. Нахилилися до хлопця:

– Куди їдеш, легіню?

– До Сонця.

– Чого?

– Дізнатися, чому весело сходить, а сумно заходить.

– Спитай його, доки ми тут будемо ще битися,

– Спитаю.

Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій здибали якусь жінку, що виганяла в терня каченят.

– Куди їдеш, легіню?

– До Сонця.

– Чого?

– Дізнатися чому весело сходить, а сумно заходить.

– Спитай його, доки я ще буду виганяти з терня каченят.

– Най буде...

Пішли далі. Ішли день, другий, а на третій прибули до річки, через яку вів золотий міст. Тільки ступили на той міст, як закричала риба:

– Куди їдеш, легіню?

– До Сонця.

– Чого?

– Дізнатися, чому весело сходить і сумно заходить.

– Спитай його, доки я ще буду тримати міст на своїх плечах.

– Добре, добре...– пообіцяв хлопець.

Вони перейшли річку й опинилися під височезною горою. Піднімалися день, другий, а на третій вийшли до кришталевого палацу. До них вибігла жінка в рожевій хустині. То була мати Сонця. Вона з тривогою сказала:

– Ой, тікайте звідси, бо як мій син прийде на обід, то з вас лишиться тільки жменька попелу.

Іван розповів їй про свою біду, що привела його до Сонця.

– Ну, коли так, то лізьте під лаву, я розпитаю сина про все,– сказала господиня і заховала їх.

Вкотилося Сонце.

– У моїм палаці е якась людина?– спитало одразу.

– Ні, сину... Тобі люди вже, мабуть, привиджаються...

Сонце їло, пило, а мати сиділа і розповідала:

– Знаєш, цієї ночі мені снилися усілякі сни. Якийсь динний чоловік спитав: «Чому твій син усе весело сходить а сумно заходить?» Я не знала, що йому казати.

Сонце засміялося:

– Я весело сходжу, бо далеко виджу. Як тільки покажуся, із синього моря виринає чарівна красуня. Вона мені сміється – я радію, кличе мене – я йду. І цілий день милуюся нею. Увечері дівчина зникає з-перед моїх очей, і мені стає сумно.

Мати спитала ще:

– Скажи, сину, чи ще довго будуть битися ті берести, що ростуть при дорозі?

– То не берести, а два брати б’ються вже тисячу років. І вони ніколи не перестануть битися, бо дуже збиткувалися над своїми рідними: на старість їсти не давали, сорочки не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.

– І ще мені приснилася жінка, яка виганяє з терня каченят. Коли вже їх вижене?

– Ніколи. То не каченята, а її бідні діти. Вона їх погубила: їстоньки не давала, спатоньки не клала, сорочечок не прала. Буде їх доти виганяти, поки я не згасну на ясному небі.

Мати Сонця каже:

– Приснилася й риба, яка тримає на собі золотий міст. Питала, доки ще тримати.

– Триматиме доти, поки не скине в річку першого подорожнього, що ступить на міст.

Сонце пообідало, поцілувало маму в руку та й рушило далі. Іван і лошачок вилізли зі схованки, подякували файно і спустилися з гори.

Дійшли до річки й чують голос риби:

– Що сказало Сонце?

– Мовчи,– шепнув лошачок.– Скажеш тоді, коли міст перейдемо.

Іван накрив долонею рота і аж на тому березі повів:

– Сонце сказало, що ти доти триматимеш міст, поки не скинеш в річку першого подорожнього.

– Та це ж ти був отим подорожнім! Якби я була знала! Ой-ой-ой!– забідкалася риба.

Коло терня жінка запитала:

– Ну, що казало Сонце?

– Воно відповіло, що то не каченята, а твої діти у корчах. Ти їх погубила: їсти не давала, спати не вкладала, сорочечок не прала. Тепер їх маєш виганяти з терня, доки світ буде світом.

І жінка заплакала гарячими сльозами, а Іван із лошачком помандрував далі. Як дійшли до берестів, ті перестали лупцювати один одного – теж спитали:

– Що казало Сонце?

Будете вічно битися, бо збиткувалися колись зі свого тата й мами. На старість їсти не давали, сорочок не прали, а перед смертю вигнали слабих на зелену пашу.

Берести ще дужче рвали на собі листя.

Іван прийшов до пана й розповів, чому Сонце так весело сходить і сумно заходить.

– Можеш служити далі,– каже пан.

Але хлопець почухав потилицю:

– Не буду більше служити. Мені треба женитися.

І пішов до свого лошачка.

– Я хочу засватати оту дівчину, про яку казало Сонце.

– Коли так, то вирушаймо знову. Та не забудь узяти із собою пилу, сокиру й довгий мотуз,– порадив лошачок.

Ішли сім днів і сім ночей та й дійшли до моря.

– Гов!– вигукнув лошачок.– Ми вже там, де треба. Зроби хатку біленьку як сніг.

Іван засукав рукави і збудував таку гарну хату, що в ній і цісар не соромився би жити.

– А тепер,– мовив лошачок,– прив’яжи до дверей мотуз і сховайся у корчах. Кінець мотузка тримай добре. Як дівчина зайде – смикни, і двері запруться, а сам підходь, тримаючись мотуза.

Коли Сонце зайшло, із моря вийшла дівчина і така-така файна, що ні пером її не опишеш, ні пензлем не намалюєш. Зайшла в білу хатку. Іван цього й чекав. Він сіпнув за мотузок і зачинив за нею двері. Дівчина злякалася і почала кричати:

– Пусти мене!

– Ні, рибонько, не пущу,– промовив Іван, увійшовши в хатку.– Мусиш бути мені за дружину.

– Тобі? У мене ж закохане Сонце, і я маю любити його.

– Я теж люблю Сонце і буду йому вірним.

– Коли так, бери мене за руку і веди до нього – най нас благословить.

Іван одружився. Вони живуть донині у злагоді й щасті.

Щоранку стоять на березі моря і Сонце зустрічають, а ввечері його проводжають.