Якось чоловік віз із міста рибу. Раптом обіч шляху бачить – лежить непорушно лисиця. Гадаючи, що вона нежива, кинув її на воза. Але руда просто прикинулася: тільки рушили далі, розірвала мішок і заходилася викидати рибу на дорогу, а тоді й сама нишком зіслизнула. Позбирала здобич, принесла до лісу та й сіла під кущем обідати.
Тут і надибав на неї ведмідь.
– Де це ти, кумасю, добула риби? – питає.
– Наловила в річці.
– А чи не могла б показати, як це зробити?
– Звичайно, покажу,– згодилася рудохвоста.– У зоряну морозну ніч опустиш хвоста в ополонку, от і начіпляється на нього риби.
Дочекалися потрібної погоди й рушили на риболовлю. Прорубали ополонку, і ведмідь опустив у крижану воду хвоста. А лисиця походжає навколо й співає:
– Високе небо, холодне небо, дай ведмедю рибки, скільки йому треба!
Через певний час ведмідь спробував вийняти хвоста, одначе той був ще легкий, тож занурив глибше.
– Хай побуде,– порадила кумася,– поки начіпляється багато риби. Ведмідь терпляче тримав хвоста в ополонці, аж поки та замерзла. Як не
намагався вивільнитися – марно. Тоді хитруха порадила:
– Почекай, я збігаю до села по допомогу.
І лиш рудим хвостом майнула. Собаки побачили її в селі – та за нею кинулися, до самої річки гнали. Тут лисиця, пробігши повз ведмедя, щодуху помчала до лісу. А собаки обпали клишоногого, шматували його, аж вовна летіла. Насилу вирвав із ополонки оцупок хвоста і втік.
Відтоді ведмідь куцохвостий.