Жила на краю села вдовиця Ганна. Доля її не пестила: була вона, як той придорожній подорожник – топтана життям, бита вітрами. Втратила вона чоловіка на війні, хата згоріла від блискавки, а руки нили від тяжкої праці з ранку до ночі.
"Хоч би день пожити без цього болю", – мріяла Ганна, витираючи сльози.
Одного разу зустріла вона в лісі стару ворожку. Пожаліла стара жінку і дала їй довгу, сіру конопляну мотузку.
– Це не проста вервечка, – проскрипіла баба. – Коли серце твоє краятиметься від туги, зав’яжи на ній вузол. Разом із вузлом зав’яжеться і твій спогад. Біль зникне, наче його й не було. Але пам’ятай: розв’язати не можна.
Зраділа Ганна. Того ж вечора згадала вона чоловіка, защеміло серце – і зав’язала вона перший вузол. Мить – і на душі стало тихо. Вона пам’ятала, що була заміжня, але не пам’ятала ні туги, ні... ніжності його рук, бо кохання і біль втрати були одним цілим.
Далі пішло легше. Образив сусід – вузол. Захворіла тяжко – вузол. Голоднa зима – ще один вузол. Ганна в’язала їх один за одним, тікаючи від смутку, страху та образ. Мотузка ставала дедалі коротшою, перетворюючись на твердий, покручений жмут.
Минули роки. Ганна стала найспокійнішою жінкою в селі. Вона ніколи не плакала, ніколи не сумувала. Її обличчя було гладким, без жодної зморшки, але й без жодної усмішки.
Одного вечора сіла вона на ґанку. Хотіла згадати своє життя, щоб розповісти онукам сусідки. Глянула на мотузку – а там живого місця немає, суцільний закам’янілий клубок.
Почала Ганна думати: "Хто я?" Хотіла згадати радість від народження первістка – але не змогла, бо колись зав’язала вузол, щоб забути страх пологів і тривогу за дитину. Хотіла згадати перемогу над хворобою – але не змогла, бо стерла пам’ять про саму хворобу. Хотіла згадати солодкий смак хліба після голоду – та не пам’ятала голоду.
Сиділа жінка, дивлячись у порожнечу. Вона позбулася всього болю, але разом із ним викинула і все своє життя. Вона стала ніким. Порожньою оболонкою, яка не має минулого.
Зрозуміла Ганна страшну правду: наше "я" зіткане не лише з білого шовку радості, а й з чорних ниток болю. І якщо витягнути чорні нитки, вся тканина розсиплеться на порох. Заплакала б вона від цього горя, та не змогла – вузол сліз був давно зав’язаний.