У густому лісі, куди люди ходили лише по гриби, дівчина Орися знайшла дивну річ. Під корінням вивернутого бурею дуба лежала старезна, окута мохом скриня. Ключа не було, але варто було Орисі торкнутися віка, як воно саме відчинилося.
Всередині не було ні золота, ні срібла. Там мерехтіли різнобарвні хмаринки – то були людські сни.
Побачила Орися велику, важку хмару, що виблискувала золотом.
"Це, мабуть, сон нашого пана Гаврила, – подумала дівчина. – Він найбагатший у селі, хата в нього на два поверхи, коні ситі. Мабуть, і сни в нього такі ж".
Взяла вона ту хмаринку в руки і зазирнула всередину. І відсахнулася від жаху. У сні пана Гаврила не було радості. Там панувала темна, липка тривога. Бачила вона, як пан біжить нескінченними коридорами, тягнучи за собою мішки з золотом, які стають дедалі важчими, перетворюючись на каміння. За кожним кутком йому ввижалися злодії. Він кричав, кликав на допомогу, але навколо була лише холодна пустка. Його багатство уві сні стало його тюрмою. Жодної душі поруч, лише страх втратити нажите.
Поклала Орися той страшний сон назад і взяла інший – маленький, сіренький, наче шматочок туману.
"А це сон діда Микити, – впізнала вона. – Бідний він, як церковна миша. Лата на латі, хліб черствий їсть. Певно, сниться йому голод і холод".
Торкнулася вона сірої хмаринки, і раптом обличчя її осяяло світло. У сні діда Микити цвіли дивовижні сади. Сам він був молодим і дужим, сидів за величезним столом посеред квітучого лугу. Навколо нього була вся його родина – і живі, і ті, що вже відійшли. Всі сміялися, співали пісень, а дід грав їм на скрипці так гарно, що навіть янголи спускалися послухати. Там було стільки любові, тепла і спокою, що Орисі не хотілося повертатися.
Закрила дівчина скриню і зрозуміла істину, стару як світ. У пана Гаврила були м’які перини, але колючі сни. У діда Микити була тверда лава, але душа його літала в раю.
Пішла Орися додому, і вже ніколи не заздрила чужим статкам. Бо знала: справжнє щастя – це те, що ти бачиш, коли заплющуєш очі.