Ворон Велвимтілин проковтнув сонце. Проковтнув і ліг спати. Він собі лежить, а надворі лютує хуртовина.
Набридло це Емемкутові, то він і каже своїй доньці Клюкеневит:
– Сходи-но до ворона Велвимтілина і поклич його сюди.
Донька сіла на нарти й поїхала до ворона. З юрти вийшла воронова жінка. Побачила дівчину на нартах і каже воронові:
– Вставай, там до тебе приїхали.
– Хто приїхав? – питає ворон.
– Клюкеневит, Емемкутова донька.
– Не велика пані, підожде! – відповів ворон і знову вклався спати.
Не випогоджується. Ні на мить не стихає хуртовина. Клюкеневит повернулася додому. Батько й питає її:
– Де ж ворон?
– Він сказав: невелика пані – і не схотів уставати.
Тоді Емемкут каже другій доньці Ініанавит:
– Причепурися гарненько і сходи до ворона.
Красуня Ініанавит причесалася, гарно вбралася й пішла до Велвимтілина.
Там сіла і жде.
Будить ворона його жінка й каже:
– Вороне, вставай! Годі прикидатися. Он до тебе прийшли.
Ворон питає:
– Хто?
Вона відповідає:
– Ініанавит.
Побачив Велвимтілин красуню і на радощах зареготав, а регочучи, неждано для самого себе виплюнув сонце. Надворі одразу вщухла хуртовина, прояснилося небо.
– їдьмо разом до Емемкута.
Поїхали.
В дорозі Ініанавит каже воронові:
– Ти їдь перший.
А сама взяла довгу гостру палицю і ззаду проколола нею ворона. Щоб не ковтав сонця. Щоб завжди було ясно, щоб ніколи не було хуртовини!
Ініанавит приїхала додому, тримаючи високо на палиці ворона Велвимтілина.