Зібрались раз миші та почали гомоніти, що таки треба щось думати з тим котом, бо далі вже витримати не можна! Відколи господиня стала зачиняти його в хаті та в коморі,– настало чисте горе: то того, то другого в мишачій громаді не дорахуєшся! Та ще ж таки проклятий той кіт, аби ж нападав так, щоб його заздалегідь було чути, а то ж підкрадається так тихесенько, що й не чуть, та й заляже десь у закамарку щільненько, що його й не побачиш! А сам же, звісно, і вночі бачить! Тільки загляне якесь мишеня,– скік! І вхопив своїми пазурами!
– Ну, що ж його зробити? – міркують миші далі.
Одні кажуть:
– Отруїти.
– Та як же ти його отруїш? – кажуть інші.– Отрути, яку господиня з ласки своєї для нас порозкладала, він не їсть (десь-то знає, проклятий, що воно таке!), а іншої отрути в нас нема.
Дехто каже:
– Застрелити його!
А на це інші:
– Як? Чим? Нема ж у нас такої зброї!
Аж тут обізвалася одна миша:
– Знаєте що, друзі? Давайте ми йому почепимо на шию дзвіночок, то хоч будемо чути, як він наближається. Та й будемо так остерігаться! А дзвіночок є ось тут у коморі коло кінської збруї. Малесенькі такі дзвіночки, та голосні дуже! Можна одгризти одного й почепити!
– От розумно придумано! – загукали інші миші.– Ну, та й дотепно ж! Отже, так і зробім.
Наповтішались миші тією вигадкою, а потім і кажуть:
– Ну, добре. Дзвіночок, то дзвіночок. І одгризти його не штука. А хто його котові на шию повісить? Еге, хто ж повісить?
Дивляться миші одна на одну – ніхто не озивається. Далі й розходитись почали, посумувавши.
А та мишка, що нарадила ту штуку із дзвіночком, вже й давно втекла.
Отож-то й воно! Радити не штука, а самому діяти супроти лиха – то інша річ!