Одного зимового вечора, просто напередодні Нового року, до хати одного бідняка постукався торговець рисом.
– Доброго вечора! – покликав він.
– Хто там? – озвався голос ізсередини.
– Це я, торговець рисом! Сьогодні останній день року, пора вже борги віддавати!
– Ой... це ти... – почувся голос ще тихіше. – Мене... мене нема вдома!
Торговець здивувався: щойно ж розмовляв із господарем, і раптом – його "нема". Стоїть біля дверей, не знає, сміятися чи сердитись. А тоді провів рукою по стіні з паперу – по сьодзі. Водив-водив... аж поки не зробив пальцем дірку. Заглянув – і справді: господар у хаті! Лежить собі на теплому матрацику, відпочиває, мов нічого й не сталося!
– Ага! – вигукнув торговець. – Так оце ти вирішив мене надурити, га? Я ж тебе бачу, лежиш, мов пан!
Бідняк підскочив, підбіг до стіни й закричав:
– Та це ж треба! Приходять у чужу хату й дірки в сьодзі роблять! Хіба так можна?!
Торговець знітився:
– Ой, якось воно незручно вийшло...
Вийняв із кишені клапоть паперу, приліпив на дірку. Подивився:
– Ось, дивись – дірки більше нема!
– То ти що, мене вже не бачиш? – питає бідняк.
– Ні, не бачу, – з полегшенням зітхнув торговець.
– Зовсім-зовсім не бачиш?
– Геть-чисто! – підтвердив той.
– Ну й чудово, – всміхнувся бідняк. – Раз не бачиш, то мене вдома немає.