Жив колись у селі, край лісу, чоловік на ім’я Демко. Не пан і не злидар – простий собі господар: поле мав, пасіку тримав, хату з липових колод, та ще кіт у нього був – білий, вухо надгризене.
Демко ні з ким не сварився, людей не судив, а лиш хлібом ділився, коли мав, і помовчати міг так, що людям ставало легше.
Та був у Демка один клопіт: жінки не мав. Якось не склалося – любив колись одну, та вона з ярмарку не вернулась. Хтось каже – втекла за вояком, хтось – підвела доля. Демко зітхнув, але не озлобився.
А ліс за його хатою був не простий. У тому лісі, казали, відьма живе. Не стара, не гнила, а молода, темноволоса, з очима, в яких чи то вогонь, чи то нічне озеро. Баби казали, що вона викручує людям сни, а дівчата шепотіли, ніби то не відьма, а душа, що щось шукає.
Та Демко не вірив у плітки. Мовляв, хто не бачив – хай не бовкає.
Якось увечері, повертаючись із поля – втомлений, із землею під нігтями, з запахом диму на сорочці – він ішов стежкою, що вела повз ліс. Раптом – мов з повітря, стоїть перед ним жінка. Тиха, як тінь, але очі – блищать.
– Ти хто така? – спитав Демко, не спиняючись.
– А як думаєш? – усміхнулась вона.
– Відьма?
– Кажуть...
– А ти?
– А я – втомлена, – відповіла, ніби видихнула.
Сіла просто на межі між стежкою й лісом, обійнявши коліна.
– Усі мене бояться, – мовила. – А я лиш хотіла, щоб хтось... подивився на мене не через страх, а по-людськи.
Демко присів поруч, витер чоло, мов подумав трохи, а тоді каже:
– А ти їла сьогодні?
Вона здивовано глянула.
– Я... не пам’ятаю.
– То ходімо, – встав Демко. – Я варив куліш, та щось не смакує на самоті.
– Ти... серйозно?
– А що? Хіба ти не людина? Он, і втома в тебе, і пил на ногах. Від нечисті – то хіба таке буває?
З того вечора в Демка в хаті більше не було самотності. Люди шепотілися, мовляв, "відьма в нього живе", "під чортовими чарами", "поки не спалить – добра не буде". Але кіт муркотів біля печі, куліш був завжди теплий, а в саду почали родити яблуні, що раніше тільки цвіли.
А та жінка – вона вже не була відьмою. Вона була собою. Варила чай із чебрецем, слухала, коли Демко розказував про погоду, і щоранку чухала кота за вухо.
Бо буває так: одна душа губиться від страху, інша – від самоти. А коли вони зустрічаються – навіть ніч не така темна.