Дуже давно, ще коли зима співала по шибках, у маленькому селі жив собі бідний дідусь зі своєю старенькою дружиною. Старенький майстрував каса – великі круглі капелюхи з соломи, які продавав на базарі, а бабуся поралася по господарству.
Одного разу, саме у переддень Нового року, заглянула бабуся в діжку з рисом – а там лишилась хіба жменька. Того дня випав такий лапатий сніг, що дід з бабусею навіть не могли назбирати соломи для нових капелюхів. Бабуся тільки зітхнула, поставила горщик на вогонь і почала варити останній рис.
І раптом із маленької щілини в стіні виглянуло голодне мишеня.
– Їсти хочеться! – пискнуло, ледь не плачучи.
– Потерпи, малий, – сказали йому мама-миша і тато-миша. – Це ж дім бідняків. Тут і самим часто не доїсти...
Почув це дідусь, зітхнув і сказав:
– Бідненький малюк... Навіть миші в нас голодні... – і, не вагаючись, поділився з мишами половиною рису, що залишився. І повечеряли вони всі разом, тепло й тихо.
Наступного ранку миші вискочили з дому, витоптали сніг на подвір’ї, зібрали цілу охапку сухої соломи й весело, з писком, принесли її у хату.
– Це вам – у подяку за рис, яким ви поділились учора, – сказали вони.
Старий був такий зворушений, що аж ледь не заплакав від щастя. Тепер вони зможуть сплести багато капелюхів, продати їх у місті – й купити трохи святкових смаколиків. Разом із бабусею вони взялися до роботи, а миші допомагали, як могли.
Коли вся солома була використана й останній капелюх завершено, дід накинув капелюхи собі за спину й рушив у місто, по заметеній снігом дорозі.
Біля міської околиці він побачив ряд кам’яних статуй – це були Джідзо-сама, захисники бідних і знедолених. На їхніх головах лежав сніг, що поволі танув від дихання вітру.
– Джідзо-сама, вам, мабуть, холодно... – мовив дід і, знявши свою пов’язку, обережно обмів сніг із кожної статуї.
А в місті панував передноворічний гомін. Усі поспішали, сміялись, готувалися зустріти свято.
– Солом’яні капелюхи! Гарні, теплі капелюхи! – кликав дідусь.
Та в метушливому натовпі ніхто не звернув на нього уваги. Минув вечір, стихли вулиці, пробив нічний дзвін... Дідусь так і не продав жодного капелюха. Засмучений, він рушив додому.
– Я не маю нічого, чим міг би подякувати Джідзо-сама, – подумав він, проходячи повз ті самі статуї.
Знову обережно змахнув сніг із їхніх голів. А тоді сказав:
– У мене немає ані яблук, ані пиріжків... Але прийміть, прошу, мої капелюхи – вони захистять вас у цю морозну ніч...
На голови кожної зі шести статуй дід надів по одному капелюху. Але залишилось лише п’ять... Тоді він розв’язав свою пов’язку і, тремтячими руками, укрив нею голову шостої статуї. І рушив додому з порожніми руками, але з радістю на серці.
Коли він повернувся, миші зраділи, побачивши, що за його спиною нічого немає – подумали, що він продав усі капелюхи.
– Пробачте... – сумно мовив дід. – Я не продав нічого... – І розповів, як усе було.
Старенька його обійняла:
– Але ж ти зробив добре діло. Хай замість пиріжків буде солонина, а чай замінимо кип’яченою водою. Разом зустрінемо Новий рік.
І в ту ж мить – надворі залунали голоси:
– Новий рік настав! Щастя в дім! Де живе дідусь, що робить капелюхи?
Вони вибігли надвір – і от дивина: до їхньої хати підходили... самі Джідзо-сама! Статуї ожили і тягнули за собою сани, навантажені аж по вінця: рис, місо, яблука, солодощі!
– Дякуємо за ваші капелюхи, добрий дідусю, – мовили Джідзо-сама. – У вдячність за вашу доброту – прийміть наші подарунки. Щасливого вам Нового року!
І, промовивши це, статуї повернулися на своє місце – ніби й не сходили з постаментів.
У старих тепер було стільки їжі, що не з’їсти за цілий місяць. Вони попросили мишенят запросити всіх своїх друзів. Разом приготували святкову вечерю, і сміх лунав у хаті до самого ранку.
А дідусь тим часом поклав у скриньку найкращі рисові коржики і відніс їх до статуй Джідзо-сама.
– Тепер я можу подякувати вам по-справжньому. Щиро дякую.
І повернувся додому, де його чекали бабуся, миші та новорічне щастя.