У давнину, ще коли дерева шепотіли пісні пращурів, жив собі під самою горою Хікодзан бідний чоловік на ім’я Токубей. Був він удівцем і мав двох дітей: сина Ґенкіті та доньку Юкі.
Токубей усе життя працював, не покладаючи рук. Та на старості його поклала хвороба – зліг він на ліжко, а в хату прийшла бідність. Кожного дня діти гадали: чи вдасться дожити до завтра, чи зголоду помруть ще сьогодні.
Одного вечора покликав Токубей дітей до себе й прошепотів:
– Простіть мене, мої рідні. Безсилий я лежу, не можу вас прогодувати. Через мене ви голодуєте.
Але Юкі схилилась до батька й заперечила:
– Та що ти, татку! Ми навіть про таке не думаємо. Нас лише одне тривожить – що не маємо за що купити тобі ліків. Щодня ти слабшаєш...
Тоді Ґенкіті підвівся й мовив:
– А що як звернуся до дядька Ґондзи? Позичу трохи грошей. І на ліки вистачить, й Юкі більше не плакатиме від голоду.
– Але ж ти знаєш, синку, який той Ґондза – скупіший за собаку. Навіть коли твоя мати помирала – не прийшов попрощатись. Тепер і вдає, що не знає, що я при смерті. Не допоможе він нам, а добряче принизить. Він за мідяка удавиться!
– Але ж не можемо ми так просто чекати смерті!
– Ох, мій бідний хлопчику... Прости мене...
– Постривай, тату! Маю одну думку, – і, не встигнувши договорити, Ґенкіті вискочив з дому просто під зливу.
Куди йти – й сам не знав. Просто хотів заспокоїти батька. Ноги самі понесли його стежкою до дядькової хати.
"Може, зглянеться? – думав Ґенкіті. – Чи ж камінне у нього серце?"
Та все сталося, як батько й казав. Ґондза навіть слухати не став:
– Геть звідси, жебраче насіння! Не маю я грошей для таких, як ти. Ще й підлогу в кухні забруднив!
– Але ж батько при смерті! Я відпрацюю, клянусь! День і ніч...
– Мені байдуже, хто вмирає, а хто живе. Я не бог. Геть, кажу!
Вибіг Ґенкіті з дядькового дому, мов ошпарений, і подався у гори, слізьми заливаючись. З соснових гілок капала дощова вода – ніби й вони плакали разом з ним.
Ішов він довго, як у тумані. Та раптом почув лагідний старечий голос:
– Зупинись, Ґенкіті! Почекай!
Перед хлопцем, ніби з повітря, з’явився сивий дідусь. У руках тримав пару старих дерев’яних сандаль.
– Чого ти так гірко плачеш, сину?
– Бо немає де взяти грошей... – зітхнув Ґенкіті.
– А навіщо вони тобі?
– Купити б рису й ліки для батька. Він умирає...
– Значить, не для себе просиш? – промовив старий і подав йому сандалі. – Візьми. Вони принесуть тобі золото. Надягни – і з кожним кроком з-під них сипатимуться золоті монети. Але запам’ятай: якщо захочеш багатства лише для себе, трапиться лихо. Монети литимуться рікою, а ти сам зменшуватимешся, поки не зникнеш зовсім.
І з цими словами старий зник, мов розвіявся туман...
"Чи ж не привиділось?" – подумав хлопець. Але сандалі – ось вони, в руках...
Повернувся Ґенкіті додому, взув сандалі, ступив – і з-під ніг посипались золоті монети. Купив він ліки, врятував батька, й Юкі більше не знала голоду.
Знову зажили вони втрьох, як колись – у теплі та спокої.
Та чутка про диво облетіла всі навколишні села. Люди почали приходити до Ґенкіті й просити дати сандалі в борг. Але кожному він ставив одне-єдине запитання:
– Для кого тобі потрібні гроші – для себе чи для інших?
І тим, хто хотів допомогти ближнім – охоче давав.
Аж ось одного дня почувся знайомий голос:
– Ей, Токубею, вдома ти? Це я, Ґондза! О-о, Ґенкіті, який ти став гарний та дужий! А я ж, бач, хвилювався за вас. Як здоров’я, брате? Бережи себе!
Та очі Ґондзи не шукали брата – він витріщився на чарівні сандалі.
– Я тебе добре знаю, Ґондзо, – сказав Токубей. – Ти не з турботи прийшов, а через жадобу. Геть із нашого дому!
– Хе-хе... Але ж сандалі – не твої, брате. Вони Ґенкіті належать. То й прошу не в тебе.
– Що? Як ти смієш!..
– Послухай, Ґенкіті, ти ж добрий хлопець. Як-не-як, я твій єдиний дядько. Дай мені ті сандалі... ну хоч на один вечір!
– На один?.. – запитав хлопець.
– Лише на один! Обіцяю!
– Дай, сину, дядькові сандалі, – мовив Токубей.
Не встиг Ґенкіті зітхнути, як Ґондза схопив сандалі з покуття та чкурнув, мов скажений.
– Ой, біда станеться! – вигукнув Ґенкіті. – Якщо носити сандалі з жадібністю – на себе накличеш лихо. Побіжу за ним!
І кинувся він навздогін по гірській стежці. Прибіг до дядькової хати – а там... Ой леле! У порожній кімнаті золоті монети, мов жовте листя, валяються купами. А посеред них, поблискуючи, снувала комашка – маленький золотий жук. То все, що залишилося від жадібного Ґондзи...