У сиву давнину, коли ще люди розмовляли з вітром, захотілося одного дня чарівній пташці Карьобінзі дізнатись – а де ж той край світу?
Знялася вона з рідного острова Танегасіма, змахнула крилами – й полетіла понад морем, далеко, туди, куди не сягає людське око.
Сім днів і сім ночей летіла Карьобінга*, не торкаючись землі. На восьму добу побачила перед собою високе дерево з однією-єдиною гілкою. Росло воно просто з морської глибини. Сіла на гілочку, зітхнула, трохи перепочила.
Та відпочинок був недовгим – вона знову знялася в небо. Бо ж мета в неї велика: знайти, де світ закінчується.
Ще сім днів і сім ночей пташка летіла над хвилями. І знову побачила дерево – таке ж саме. Сіла Карьобінга, склала втомлені крила, як раптом знизу почувся глухий голос:
– А хто це сидить у мене на вусі?
Пташка здригнулася:
– Я... Я – Карьобінга! А ти хто?
– Ха-ха-ха! – зареготав голос. – А я – морський омар!
Виявилося, що те дерево, на якому вона сиділа, – не що інше, як вус велетенського омара!
– Тут – рівнина безкрайнього моря, я тут і мешкаю, – сказав омар. – А куди це ти летиш, пташко?
– Я шукаю край світу, – відповіла Карьобінга.
Омар зігнувся ще крутіше, заходився сміхом:
– У-ха-ха-ха! Та ти вже сім днів і ночей летіла – а пролетіла лише від одного мого вуса до другого! Який ще край світу? Ха-ха-ха!
Карьобінга розкрила дзьоб від здивування. Подивилась униз – і замість відповідей побачила безкраї хвилі. Засмучено змахнула крильми і повернулась назад, на рідний острів.
А омар, розвеселений, мовив:
"То нехай я сам знайду край світу!"
І рушив у мандрівку. Вигнеться – стрибне. Ще раз вигнеться – ще стрибок. І кожен стрибок – на тисячу рі*.
Сім днів і ночей плив він, доки зовсім не знесилився. Та ось побачив у глибинах моря величезну печеру. Забрався туди, трохи відпочив, і знову рушив – усе далі й далі.
Ще сім днів і ночей плив, аж знову трапилася печера. Заліз туди, задрімав. І раптом – грізний голос:
– Гей, ти хто такий, нахаба?! Як смів залізти в мою ніздрю?!
Омар заворушив вусами:
– Я – морський омар. А ти хто?
– Хо-хо-хо! – зареготав хтось. – Я – морський скат! А ти чого тут вештаєшся?
– Край світу шукаю, – буркнув омар.
Печера захиталась, немов від землетрусу.
– Ти ж, дурнику, сім днів плив – і лише від однієї моєї ніздрі до другої дістався! Повернись краще, поки хвилі тебе не з’їли.
Омар випустив клубок піни, розлютився, але змовчав. Розвернувся і поплив назад.
"Раз я не зміг – хай спробує хтось більший", – подумав він.
І тоді скат глянув на небо та сказав:
"Я сильний. Я великий. Хто, як не я, знайде край світу?"
І поплив. Сім днів і ночей – без перепочинку. На восьмий день побачив білий пісок – береги м’які, рівні, мов шовк. Відпочив трохи – й знову поплив.
Ще сім днів і ночей минуло, знову берег, такий же білий. Скат задрімав, як раптом море здійнялося, заклекотіло – й прогримів голос:
– Гей, нахабо! Хто дозволив тобі на мою спину залазити?!
Скат здригнувся, вигукнув:
– Я – морський скат! А ти хто?
– Я – каракатиця! – насмішкувато відповіла вона й випустила чорне хмаровиння. – Що ти тут шукаєш?
– Край світу...
– У-ха-ха-ха! Та ти вже сім днів і ночей пливеш – а ще моєї спини не минув! Кинь цю дурницю, доки не пізно.
Скат нічого не сказав. Лише змахнув хвостом і поплив назад у глибини.
Примітка:
- Карьобінга – казкова птаха з мелодійним голосом, символ прагнення до недосяжного.
- Рі – японська міра довжини, близько 4 км.