Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Массаро Правдивий (італійська казка)

Казки про:
1192

 Массаро Правдивий (італійська казка)Жив у давнину король і мав козу, ягнятко, баранця та червону круторогу корову. І дуже він любив свою худібчину. Тож і надумав узяти за пастуха чесну людину.

А в тім королівстві та жив один селянин. Чеснішого за нього світ не знав. Ніколи ще він нікого не піддурив і завжди казав тільки щиру правду. Через те його й прозвали Добродій Правдивий, чи, як кажуть в Італії, Массаро Правдивий.

Ось покликав його до себе король і передав свою улюблену худібчину на його руки.

– Паси ж мені їх усіх гарненько, доглядай пильненько,– сказав король пастухові.– Щосуботи приходь до палацу й доповідай, як там ведеться моїй козі, ягняткові, баранцеві та червоній круторогій корові.

Так Массаро Правдивий і робив: щосуботи сходив з гір, поспішав до королівського палацу, скидав свій грубий повстяний капелюх і казав:

– Добридень вам, ваша королівська величносте!

– Здоров, Массаро Правдивий! Як там моя люба кізка?

– О, звивається, мов берізка.

– А кучеряве ягнятко?

– Грається собі, мов дитятко.

– А як мій баранець?

– Він цвіте, мов романець.

– А моя червона круторога корова?

– Пасеться собі, жива й здорова.

Король задоволено кивав головою, і Массаро Правдивий знов повертався на гірське пасовисько до худібчини.

Королівські міністри бачили, в якій пошані у його величності темний мужик, і щораз дужче гнівались на пастуха. От якось головний міністр і каже королю:

– Не віриться мені, ваша величносте, що цей селянин завжди каже правду. Адже таких людей на світі не буває.

– Он як! – вигукнув король.– Та я ладен битися об заклад, що він ніколи не дурить.

– А я закладусь на власну голову, що він цієї ж таки суботи скаже вам неправду! – не змовчав міністр.

– Гаразд,– сказав король,– якщо він дурить, я накажу відрубати йому голову, а якщо ні, тоді кат зітне голову моєму першому міністрові.

Міністр непомалу налякався, почувши такі слова від короля. От і заходився він думати та гадати, як би змусити Массаро Правдивого, щоб той сказав королю неправду. Думав і гадав, та так нічого й не вигадав. А до суботи залишилося три дні. Почав міністр сумувати. Дружина його й питає:

– Скажи, чого ти такий сумний?

– Ат, дай мені спокій,– буркнув чоловік.– Не твого це жіночого розуму діло!

Та жінка так довго й так любенько допитувалася, що головний міністр усе їй розповів.

– Оце й увесь клопіт? – сказала вона.– Не турбуйся, я зроблю так, що все буде гаразд.

На ранок прибралася міністрова дружина якнайкраще, почіпляла на себе найдорожчі свої прикраси, а на чоло прикріпила зорю з діамантів. Тоді сіла в карету й звеліла поганяти в гори до Массаро Правдивого.

Приїхала вона туди, вийшла з карети й ну озиратись довкола. Массаро Правдивий аж рота роззявив з подиву: ніколи ще він не бачив такої пишноти!

– Пастуше, любий,– ніжним голосом промовила міністрова дружина.– Чи не виконав би ти мого прохання?

– Тільки накажіть, благородна синьйоро,– відповів селянин,– і я зроблю все, чого ви забажаєте.

– Добре. Віддай мені оцю кізку.

– Е, ні,– сказав Массаро Правдивий. Цього я зробити не можу. Попросіть щось інше.

– Ну, то віддай ягнятко.

– І цього не можу, відповів пастух.– Зрозумійте мене, ваша милість: худібка не моя, а королівська, як же мені її віддавати?

– То й що з того? Хіба мало в горах крутих скель та глибочезних урвищ? – вела своєї міністрова дружина.– Ягняткові так легко туди скочи ти чи зсунутися?

– Але ж воно не скочило й не зсунулося,– заперечив Массаро Прав¬дивий.

– Та це ти тільки так скажеш своєму господареві! А я за те віддам тобі усі свої персні.

Та пастух не погодився. І розгнівана пані сіла в карету й поїхала.

Дома вона сказала чоловікові:

– Упертий цей пастух. Але ти не турбуйся. Я таки доможуся свого.

На другий день рано-вранці дружина головного королівського міністра

одяглася в жебрацьке лахміття й знову подалась на гірське пасовисько.

– Ой лишенько, люте лишенько мені! – заголосила вона, вгледівши пастуха.Массаро Правдивий (італійська казка)

– Що з вами, жінко добра? – співчутливо спитав її Массаро Правди¬вий.

– Умирає мій синочок-одинець, моя кохана дитинонька. Лікар каже, що йому вранці й увечері треба пити свіже молоко, щойно з-під корови. А я ж, бідна, можу дати йому хіба що води холодної напитись.

Сказавши це, вона ридма заридала.

Не витримало добре серце Массаро Правдивого, і він сказав:

– Нічого не вдієш, забирай собі улюбленицю короля – оцю червону корову.

– Ой, дякую тобі, дякую, пастуше, любий,– вигукнула вдавана жебрач-ка.– А королю скажеш...

– Про це не турбуйтесь,– перебив її пастух.– Я вже зміркую, що йому сказати.

Привела міністрова дружина корову додому, та й каже до чоловіка:

– От я все й уладнала. Тепер тобі нічого боятися за свою голову, а за Пастухову байдуже!

– Кохана моя дружино! Та хіба є в світі розумніша голівонька, ніж твоя! – сказав міністр і поцілував дружину.– Я зараз же відведу корову до палацу, отоді й побачимо, яку-то правду скаже королю пастух.

Тим часом Массаро Правдивий сидів смутний на камені та все думав,

що йому сказати королю. От узяв він свою довгу палицю, застромив її в землю, напнув на неї плащ, а зверху надягнув повстяний капелюх. Тоді вклонився цьому опудалові й почав так:

Добридень вам, ваша королівська величносте!

– Здоров, Массаро Правдивий,– відповів він сам собі за короля.– Ну то як там моя люба кізка?

– О, звивається, мов берізка.

– А кучеряве ягнятко?

– Грається собі, мов дитятко.

– Ну, а як мій баранець?

– О, цвіте, мов романець.

А що моя круторога корова?

Корова... Корова... Ох, скажу вам, ваша королівська величносте, корова посунулась... корова впала з високої кручі. Ні, не так...

Массаро Правдивий витяг палицю з землі й знову задумався.

Так нічого й не надумавши, ліг Массаро Правдивий спати. А коли він розплющив очі, настав уже суботній ранок і треба було йти до короля. Ішов він швидко, та в полудень не був ще й на півдорозі. А все тому, що перед кожним деревом він зупинявся, низько кланявся й виголошував звернення до короля. І раптом десь аж перед двадцятим деревом пастухові, врешті, набігла спасенна думка... Массаро Правдивий враз повеселішав і так майнув з гори, як молоденький.

Тим часом король, оточений двірською знаттю, вже довгенько чекав пастуха. От заходить Массаро Правдивий до палацу, скидає з голови старий повстяний капелюх, уклоняється королеві й каже:

– Добридень вам, ваша королівська величносте!

– Здоров, Массаро Правдивий. Кажи хутчій, як там моя люба кізка?

– О, звивається, мов берізка.

– А кучеряве ягнятко?

– Грається собі, мов дитятко.

– Ну, а як мій баранець?

– Він цвіте, мов романець.

– А що моя круторога корова? – запитав король і зиркнув, примружив¬ши око, на головного міністра.

– Ох, ваша королівська величносте! Немає більш у вас доброї круторо¬гої корови. Скарайте мене чи помилуйте, але я віддав її одній сердешній жінці. Як розповіла вона мені про своє горе, то я вирішив, що їй корова дужче потрібна, як вам, ваша величносте. Оце я вам сказав щиру правду.

Король дуже шкодував за коровою, та згадав, що виграв свій заклад, і йому стало легше. Він аж у долоні заплескав, а за ним і всі придворні. Не плескав тільки головний міністр.

Та й як йому було плескати, самі подумайте?

Через свої заздрощі він програв королю такий заклад!