У дядечка Грому та тітоньки Блискавки було кілька синів – Дощів. Усі брати, крім одного – наймолодшого, розносили над світом різні дощі, і кожен відповідав за свою справу.
– Візьміть мене з собою! – попросив Наймолодший Дощик братів.
– Підрости спочатку! – сміявся Весняний Дощ.
– Не заважай! – похмуро відповів Осінній Дощ.
– Ще встигнеш! – заспокоював його Літній Дощ.
Якось Літній Дощ пожалів малюка:
– Ось тобі лійка. Вона з мого дитинства! Коли я був маленький, мені теж говорили: "Зачекай..."
Наймолодший Дощик зрадів, що нарешті він зможе зайнятися ділом. Він наповнив лійку дощовою водою і вирушив у дорогу на легенькій хмарці.
Всю дорогу він наспівував:
– Я можу теж зробити диво: нехай усе росте красиво!..
Спочатку Наймолодший Дощик вирішив полити річку.
– Який дурний! – розсердилися жабки. – Воду водою поливає... Краще б ти ромашку пригостив дощинками!..
Наймолодший Дощик засмутився. Він розшукав на лузі маленьку ромашку і не пошкодував для неї крапель. Ромашка потяглася до самого неба.
Раптом на серединку ромашки з-під білої пелюстки виповз сердитий Мураха.
– Дурнику, що ти наробив! – пробурчав він. – Тепер мені три дні й три ночі додому повертатися... Іди геть! Бо вкушу!
Наймолодший Дощик знову засмутився і вирішив полити стовпи, між якими на мотузці сушилася білизна. Стовпи ожили та перетворилися на такі високі дерева, що господарка не могла дотягтися до білизни.
"Знову я щось не те зробив!" – подумав малюк та раптом побачив Дівчинку із лійкою в руках, а поруч із нею веселе цуценя.
Дівчинка поливала землю, на якій нічого не росло.
"Замість щоб порожню землю поливати, – вирішив він, – краще полити цього... із хвостиком!" – та обприскав песика своєю чарівною водою.
– Що ти робиш! – закричала Дівчинка. – Хіба не знаєш, що можна поливати, а що ні? Ти хто такий?
– Я... я... Наймолодший Дощик, – боязко відповів малюк. – Тільки я ще не вмію правильно поливати...
– Давай краще грядки пополиваємо! – сказала Дівчинка, і вони стали разом поливати город.
Тут і трапилося справжнє, розумне диво: прямо на очах вирвалися з-під землі, зеленіли й перетворювалися на величезні плоди, паростки огірків та гарбузів. А на яблуні з'явилися важкі яблука.
Сонце хилилося до заходу, і Наймолодшому Дощику пора було повертатися додому.
– А ти ще прийдеш? – крикнула навздогін малюкові Дівчинка.
– Прийду! – весело пообіцяв він.
Малюк радів тому, що навчився робити добрі, справжні дива, за які його не сварили, а, навпаки, хвалили.