Жив собі Іван Жук, і все він вгадував людям. От дійшла чутка до царя: в його дочки хтось украв золотий перстень. Цар і каже Іванові:
– Вгадай, хто вкрав перстень у моєї дочки. Як вгадаєш – півцарства віддам, а як ні – то голова тобі з плеч.
А Іван йому на те:
– Я вгадаю, царю, тільки ви мені дайте окрему хату, а зранку я вам усе скажу.
От сидить Іван у хатині та думає-гадає:
– Оце ще цю ніч поживу, а завтра й відрубають голову.
Надворі вже світати почало, десь на селі півень заспівав. Іван почув та каже:
– О, вже один є.
А в цей час сидів злодій під вікном: хотів побачити, як же Іван вгадувати буде. Почув, що Іван каже: "Вже один є", та й подумав собі, що Іван його пізнав. Побіг швиденько до другого злодія, розказав йому усе, а той не вірить і вирішив сам піти під вікно, щоб пересвідчитись. Тільки-но підійшов, аж у селі другий півень заспівав. А Іван:
– О, і другий вже є.
Полякалися злодії, взяли перстень та прийшли до Івана, стали просити:
– Візьми, Іване, перстень і гроші, тільки не кажи нічого цареві.
Іван погодився. А зранку, щойно сонце зійшло, прийшов до царя та й каже:
– Царю, накажи зарізати свиню, бо у неї в животі золотий перстень є.
Цар не вірить Іванові, а далі погодився. Ото зарізали свиню, Іван підійшов до неї, дивився-дивився, а коли побачив, що цар не примічає, вийняв перстень з кишені та й гукнув:
– Є, царю, ось він!
Взяв цар той перстень та каже Іванові:
– А тепер іди за мною.
Іде цар попереду та щось собі наспівує. Аж зловив жука в руку. А Іван іде та журиться, куди його цар веде. "Ой, – думає, – пропав я". А вголос каже:
– Попав, жучку, в царську ручку, вже й не вилізеш звідси.
То він так казав про себе, бо його звали Іван Жук, а цар відкрив свою руку та дивиться – а на долоні і справді жук сидить.
– Та ти, Іване, геть усе можеш вгадувати, – каже цар. – Що ж, забирай півцарства!