Жила колись в одному селі убога жінка з малою дочкою. А неподалік від їхньої хатини був чийсь город, де росли салат, петрушка, кріп та помідори. Бідній дівчинці так смакувала петрушка, що вона й дня не могла без неї прожити. Вийде було нишком на город, нащипає повний фартушок зеленої петрушки та й поїсть геть усю за обідом.
А що петрушка в нашому краю зветься преццемоліна, то й дівчинку прозвали в селі Преццемоліною.
Преццемоліна і гадки не мала, що город належить лихій відьмі, яка раптом стала помічати, що хтось у неї поскубує петрушку.
Засіла вона якось у кущах та й чатує.
Аж уранці бачить – виходить на город Преццемоліна й щипає петрушку у фартушок. Відьма блискавкою вилетіла з кущів і схопила міцно дівчинку своїми карлючкуватими пальцями за лікоть.
– А, попалася, нарешті, злодійко! – крикнула вона. – Тепер я з тобою поквитаюся за все!
Хоч як благала прощення налякана в смерть Преццемоліна, відьма її не слухала. Вона притягла дівчинку до своєї хати й кинула на лавку.
Відтоді стала Преццемоліна у відьми за служку. Та хоч як вимучувала її люта відьма найважчою роботою Преццемоліна щорік ставала вродливішою і вродливішою. Стара від заздрощів аж їсти перестала.
Якось гукнула вона Преццемоліну й каже:
– Візьми оцей кошик та йди до криниці. Як не принесеш повний води, то начувайся!
Пішла Преццемоліна до криниці, опустила кошика у воду раз, і вдруге, і втретє, а вода з нього, мов крізь решето, виливається.
Схилилася дівчина на цямрину й гірко заплакала. Коли чує, хтось її кличе:
– Преццемоліно, Преццемоліно, чого ти плачеш?
Озирнулася дівчина, а перед нею стоїть гарний хлопець і привітно усміхається.
– Хто ти за один і звідки ти знаєш, як мене звуть? – питає Преццемоліна.
– Я відьмин онук і звуть мене Бенсіабель. Бабуня хоче занапастити тебе, але ти не бійся. Я тебе врятую, Преццемоліно. Поцілуй мене, і я наберу тобі в кошик води.
– Не поцілую, бо ти відьмин онук.
– Дарма, я тобі таки наберу в кошик води.
Прийшла Преццемоліна додому і принесла кошик води. Як побачила це відьма, то аж побіліла з люті.
– Признайся,– каже,– це тобі Бенсіабель набрав?
– Ні,– рішуче відповіла їй Преццемоліна.
– Ну, ще побачимо, чиє буде зверху.
На другий день рано-вранці відьма знову покликала Преццемоліну та й каже їй сердито:
– Бери оцей мішок зерна, та поки я прогуляюся надворі, щоб ти мені хліба напекла. Коли ж не спечеш – начувайся!
Замкнула відьма сердешну Преццемоліну в хаті, а сама пішла гуляти. Заходилася Преццемоліна товкти зерно, та бачить, що ніколи не перетовче повного мішка зерна й не спече хліба за такий короткий час. Сіла вона на мішок та й залилася слізьми. Коли де не взявся Бенсіабель і каже дівчині:
– Не плач, Преццемоліно. Я врятую тебе й цього разу, тільки поцілуй мене.
– Ні, не поцілую, бо ти відьмин онук.
Проте Бенсіабель таки допоміг Преццемоліні і зерно змолоти, й хліба напекти.
Коли відьма прийшла, хліб уже лежав на столі.
– Ти бачила Бенсіабеля? Це він змолов і напік хліба? – знову недовірливо запитала стара.
– Ні,– рішуче відповіла Преццемоліна.
– Ну, ще побачимо, чиє буде зверху,– сказала відьма.
Другого дня гукнула відьма Преццемоліну й каже:
– Піди до моєї сестри. Вона живе ген за отим лісом. Хай дасть тобі скриньку, а ти принесеш її мені.
А відьма перед тим домовилась із своєю сестрою, щоб та звела Преццемоліну зі світу.
Йде Преццемоліна і гадки не має, що проти неї замислили.
Коли назустріч їй Бенсіабель.
– Куди біжиш, Преццемоліно? – питає він.
– По скриньку до сестри моєї господині.
– А чи знаєш ти, люба моя дівчино, що господиня послала тебе на смерть? Поцілуй мене, і я тебе врятую.
– Не поцілую, бо ти відьмин онук!
– Дарма, я таки відведу від тебе смерть і цього разу, бо я люблю тебе понад усе на світі. Візьми ось пляшечку з оливковою олією, оцей шматок хліба, мотузок і мітелку. Як підійдеш до брами, змаж завіси олією, а тоді кинеш увесь шматок хліба собаці, що стереже дім. Як побачиш бідну жінку, що тягтиме воду з криниці, прив’язавши відро до своїх кіс, віддай їй мотузка. А друга жінка в кухні язиком вимітатиме попіл з печі. Подаруєш їй оцю мітелку. Тоді мерщій хапай скриньку,– вона стоятиме на шафі,– і тікай чимдуж додому. Послухаєш моєї поради – не загинеш.
Преццемоліна зробила все так, як сказав їй Бенсіабель: змастила олією завіси, кинула собаці хліб, віддала жінці біля криниці мотузок, а тій, що в кухні,– мітелочку. Тоді зайшла до відьминої сестри в будинок, вхопила на шафі скриньку і мерщій надвір. Забачила відьмина сестра у вікно, що Преццемоліна вибігла зі скринькою в руках з будинку, та як закричить:
– Агей, куховарко! Зведи хутчій злодійку зі світу !
– Е, ні, вона мені подарувала мітелку, а у вас я вимітала попіл з печі язиком.
– Агей там, водоноско! Зведи хутчій злодійку зі світу!
– Е, ні, вона мені дала мотузка, а у вас я цілий вік тягала воду своїми кісьми!
Тоді відьма:
– Агей, собако! Зведи хутчій злодійку зі світу!
– Е, ні! Вона дала мені хліба, а ви мене й разу не нагодували, і я трохи з голоду не вмер!
Відьма тоді:
– Агей, брамо! Зачинися, придерж мені злодійку!
– Е, ні! Вона мені змастила завіси, а у вас вони були б зовсім пере-іржавіли!
І випустила Преццемоліну.
От біжить дівчина й біжить, коли бачить: якесь незнайоме село і довкола ніде нікогісінько. Сіла собі Преццсмоліна на травицю, щоб хвилиночку перепочити. І враз так їй закортіло подивитися, що там у скриньці. Тільки-но підняла віко, а зі скриньки вилетіла пісня і розтанула в повітрі. Сердешна Преццемоліна аж заплакала.
Коли де не взявся Бенсіабель, зловив пісню й знов зачинив у скриньці.
Зачинив, а тоді – вкотре вже! – попросив дівчину, щоб та його поцілувала. Та Преццемоліна й цього разу відмовилась.
На другий день принесла вона скриньку відьмі. Стара мало не луснула від люті: вона ж бо гадала, що її сестра зведе Преццемоліну зі світу!
– Ти дорогою зустрічала Бенсіабеля? – запитала відьма.
– Ні,– рішуче відповіла їй Преццемоліна.
– Ну дарма. Ще побачимо, чиє буде зверху,– злісно промимрила відьма.– Слухай-но. У мене в курнику три півні: один червоний, другий чор-ний, а третій білий. Сьогодні вночі, тільки-но який з них кукурікне, ти мені скажеш, котрий саме. Не вгадаєш, то я тебе проковтну, як шматок хліба.
Добре, що Бенсіабель випадково почув ці відьмині слова.
Настала ніч. Аж ось і перший півень кукурікнув.
Відьма й питає у Преццемоліни:
– Котрий півень заспівав?
Що могла відповісти бідолашна Преццемоліна, коли вона не знала? Тільки затремтіла, повернулась до стіни і тихесенько-тихесенько спитала:
– Бенсіабелю, Бенсіабелю, скажи мені, котрий з півнів кукурікав?
А Бенсіабелева кімната була через стіну, він і почув.
– А поцілуєш мене? Тоді скажу,– обізвався.
– Ні, не поцілую,– сказала Преццемоліна.
– Дарма, я тобі скажу: співав червоний півень.
Побачивши, що дівчина дуже довго не відповідає, відьма підбігла до неї та як закричить:
– Кажи, бо тут тобі й смерть!
– Червоний півень,– відповіла тоді Преццемоліна.
Відьма з люті аж зубами заскреготіла.
Аж ось знову кукурікнув півень.
– Кажи мерщій, котрий півень заспівав? – спитала відьма.
А Бенсіабель і підказав.
– Це чорного півня голос,– сказала за ним Преццемоліна.
Десь аж за годину ще раз кукурікнув півень, і відьма мерщій запитала Преццемоліну:
– А це який півень співав?
– Білий,– тепер уже сама відповіла Преццемоліна.
Лиха відьма з люті так грюкнула дверима, що вони аж розкололись, і побігла шукати Бенсіабеля, щоб помститися йому.
А Бенсіабель догадався, що в неї на думці, й заховався за криницею. Знайшла його люта відьма, та тільки простягла руки, щоб схопити, як спіткнулася та шубовсть у криницю! Отак і звела сама себе зі світу.
А Преццемоліна незабаром вийшла заміж за свого рятівника Бенсіабеля, і жили вони в коханні й щасті багато-багато років.