Кажуть, що всередині тієї Скелі, на острові Скай, сплять стародавні феїни – велети з давніх часів, що колись боронили землю. І що коли хтось наважиться зайти туди й тричі подує у Дерев’яну Свистілку, яка лежить поруч із ватажком на ім’я Фінн, – усі вони прокинуться живими й дужими, такими, якими були колись.
Почув цю історію коваль, що жив на острові, і вирішив: спробую знайти ту Скелю. Прийшов він до місця, де та скеля стояла – висока, мохом поросла, ніби сама земля її ховала. І ось, коли він став перед нею, в голові його засяяла думка: а раптом двері справжні й мають замок? Він повернувся до своєї кузні, викував ключ, що пасував би до будь-якої щілини, й знову подався до Скелі.
Коли коваль встав перед скелею та вставив ключ у шпарину, двері – старі, мов світ, важкі, мов скелі Тартану – з рипінням відчинилися.
Перед ним відкрилася велика печера. Там, на кам’яній підлозі, лежали велети – непомірно великі, немов казкові гори, що поснули. Один, ще більший за інших, лежав посередині, а біля нього – велика порожниста дерев’яна тростина. Коваль здогадався: то і є та сама Свистілка.
Але страх охопив його. Свистілка була така велика, що він сумнівався: чи зможе навіть підняти її, не те що в неї подути. Та подумав: "Я вже зайшов надто далеко – мушу спробувати".
Він підняв Свистілку обома руками, підніс до вуст і подув щосили. І тут – такий грім прогримів, ніби вся Скеля, з усім, що було над нею, впала йому на голову.
Велети здригнулися з голови до п’ят. Він подув удруге – і ті велетенські постаті підвелися на лікті. Їхні пальці були, як виноградні лози, а руки – наче гілля віковічного дуба, важкого й міцного, мов залізо. Їхня сила й поява налякали коваля до нестями. Він відкинув Свистілку, обернувся – й кинувся навтьоки.
А за спиною почув:
– Погано, що ти нас знайшов, але ще гірше, що покинув!
Та коваль не озирнувся. Біг, поки не вибіг з печери, не зачинив за собою двері й не витяг ключа. А тоді – кинув ключ у глибоке озеро, що було поруч, і яке відтоді зветься Озером Скелі Коваля.