Якось паслися три кози. Старші дві – задерикуваті та хвалитися люблять. Усе своїми рогами нахваляються:
– От якби нам вовк стрівся, то ми б йому показали, де небо, а де земля!
А молодша нічого не каже, мовчки травичку скубе та ріжки свої об каміння гострить.
Увечері кози пішли додому. Перша – попереду, друга – ледь далі, а третя геть відстала.
Аж тут назустріч – вовк! Вискочив та й каже старшій козі:
– Ану, давай битися, кізонько!
– Давай, давай, дурний вовче!
Почали вони битися, а вовк накинувся на неї та й проковтнув.
Аж тут надійшла середня коза. Вовк їй і каже:
– Ану, давай битися, кізонько!
– Давай, давай, дурний вовче!
Почали вони битися, а вовк накинувся на неї та й теж проковтнув.
Аж дивиться вовк: іще одна коза йде. Побачила вона вовка й першою гукнула до нього:
– Ану, давай битися, дурний вовче!
– Давай, як тобі так кортить! – відповів здивований вовк.
Коза не дала вовкові навіть зогледітись – як налетіла
на нього, як ударила гострими-прегострими, мов дві коси, рогами, як почала топтати ратичками! Розпорола вовкові черево – і вискочили звідти дві старші кози.
– Ох же й налякали ви вовка! – насмішкувато сказала їм найменша кізонька й пішла попереду.
А старші мовчки, похнюпившись, побрели за нею слідом.