У прадавні часи, коли небо було ближчим до землі, а зорі можна було дістати, ставши навшпиньки, жила у височині наймолодша донька повітряного царя – Хмаринка. Була вона ніжна, мов лебединий пух, і біла, наче піна морська.
Її сестри, грізні грозові хмари, любили літати високо, змагаючись із вітрами та кидаючи блискавиці. А Хмаринка була іншою. Вона любила дивитися вниз, туди, де зеленіли ліси, де срібними змійками вилися річки, а квіти розкривали свої пелюстки назустріч сонцю.
Особливо полюбився їй старий, мовчазний луг, через який протікала тиха річечка. Щовечора, коли сонце сідало за обрій, річечка співала колискову, а трави шелестіли казки. Хмаринка, затамувавши подих, слухала ті пісні й мріяла хоч раз торкнутися шовкової трави.
– Не смій! – гримав батько-цар, помітивши її тугу. – Ми – небесні створіння. Якщо торкнешся землі, ти втратиш свої крила і ніколи не зможеш злетіти назад!
Але любов не знає заборон. Однієї тихої, зоряної ночі, коли все навколо заснуло, Хмаринка не втрималася.
– Я тільки на мить, – прошепотіла вона. – Я тільки обійму річечку і повернуся.
Почала вона спускатися, повільно, крадькома, наче злодійка. Що нижче вона опускалася, то важчою ставала. Повітря внизу пахло вогкою землею, м’ятою і прілим листям. Цей запах сп’янив її.
Торкнулася Хмаринка поверхні води, огорнула своїми білими, прохолодними обіймами сонні верби, розляглася м’якою ковдрою понад травами. Їй було так добре і спокійно, що вона забула про час. Вона цілувала кожну квітку, залишаючи на ній діамантові краплі роси, і шепотіла землі про свою любов.
Аж ось зійшло Сонце. Його перші, гострі промені вдарили по долині. Схопилася Хмаринка, хотіла злетіти вгору, до рідного дому, але не змогла. Її крила, намоклі від земної вологи, стали важкими. Вона вже не була легкою небесною мандрівницею. Вона розтягнулася, потоншала і стала прозоро-білим маревом.
Вона стала Туманом.
Побачив батько-цар свою доньку, що безпорадно клубочилася над рікою, і заплакав дощем. Але змінити нічого вже не міг.
З того часу Хмаринка-Туман живе подвійним життям. Вночі та на світанку, коли сонце ще спить, вона спускається на землю, щоб обіймати свої улюблені луки та ріки, вкриваючи їх густим білим молоком. Вона блукає ярами, ховається в лісах, щаслива від того, що може бути поруч із коханою землею.
Але тільки-но піднімається сонце, Туман злякано тане, розчиняючись у повітрі, намагаючись бодай невидимою парою піднятися до неба, до батьківського дому. Та щовечора, туга перемагає, і сивий Туман знову падає в ноги землі, обираючи любов замість висоти.