Жив-був на світі дуже багатий чоловік! Були у нього отари овець, табуни коней, вулики, млини, одне слово, такий він багатий був, що на нього пальцем показували. Ще було в того чоловіка двоє синів. Батько був уже старий, занепадав на силі і невдовзі помер.
Поховали його з великими почестями. І ось минає день, тиждень, нарешті й рік минув.
Якось і каже старший брат молодшому:
– Слухай-но, брате, годі вже мені тебе годувати! Іди своєю дорогою, будь сам собі голова.
– Як це так? – відповідає молодший.– Адже я твій рідний брат, від одного отця-неньки. Добра у нас доволі, тут і моя доля є.
– Немає тут твоєї долі! – заперечує старший.– Усе, що тут є, батько мені заповів. А ти хто такий?
– Послухай-но,– просить молодший,– благаю тебе, зглянься, адже і в мене жінка та діти.
Але старший і слухати не хоче, схопив молодшого за руку й вигнав із дому.
Пішов молодший брат, знайшов на краю села торню, привів туди своїх дітей та жінку, зажили там. Ходить брат по чужих обійстях, батракує, ніякої чорної роботи не цурається, здобуває щодень по кілька грошів на шматок хліба й годує свою сім’ю. І так, перебиваючися з хліба на воду, насилу зводять кінці з кінцями, але до старшого брата – ні ногою.
Та не подобається старшому братові, що у молодшого– чи мало, чи багато,– а є чим сім’ю прогодувати, що той день працює, день їсть; аж закипає від жовчі його серце, вже й не відає він, яку біду накликати на брата. І надумав:
«А пошлю-но я його на верхів’я он тієї гори, обдурю, що там скарб закопано, піде – не вернеться, стане здобиччю диких звірів».
І якось прийшов він у дім до свого брата.
– Здоров був, брате! Чи добре тобі живеться?
– Здоров, милості просимо до нас! – відповідає молодший.– Живу, як бачиш, не жаліюся.
– Послухай-но,– завів старший,– годі тобі в злиднях скніти, заради шматка хліба поневірятися. Пожалів би дітей своїх!
– А що ж мені робити?
– Порадив би я тобі, та боюся – не приймеш моєї ради.
– Чом би то я не прийняв? Говори.
– А коли так, слухай: візьми лантуха, піднімися на ту он гору. Там знайдеш печеру. Побачиш у ній повно золота, діамантів та іншого коштовного каміння. Забереш усе те з собою, розбагатієш, і поки житимеш – не матимеш клопоту.
– Коли така справа – завтра ж вирушаю в дорогу! – зрадів молодший брат.Ледве зазоріло, каже молодший брат до жінки:
– Мерщій, жінко, тягни лантуха, збирай мені харчі на дорогу!
– Куди-то ти зібрався, чоловіче? – питає жінка.
– Брат сказав, на тій горі печера є, повна золота. Іду по нього.
– Нерозумна голово, брата послухався, того, хто тебе жебраком зробив!
– Не твого розуму діло! – розсердився чоловік.– Роби, що кажуть.
Зібрала жінка чоловіка, і чи скоро, чи не скоро, а прийшов він на ту гору, що брат казав.
– Хай западеться твій дім, брате! – сказав він.– Пропала моя голівонька: прийдуть дикі звірі–з’їдять мене нещасного!
Ходить він, шукає, де б його сховатися. Довго ходив і раптом побачив: печера, а побіля неї величезний камінь – тінь від нього затуляє вхід до печери. Сховався брат за той камінь, мішок на голову, стиснувся в грудочку. Минула година, минає друга, третя. Аж ось ідуть миша, вовк, лисиця та ще й ведмідь. Зайшли до печери, сіли одне побіля одного. Як побачив звірів молодший брат, душа його в п’яти пішла, і сидить він ні живий ні мертвий.
– Ох, ох, ох! – стогне миша.
– Чого зітхаєш? – питають її друзі.
– А як мені не зітхати? У моїй нірці порожньо, хоч камінь кинь, а поряд глек із золотом зарито, та від нього ніякої користі мені: ні з’їсти його, ні вжити на що, так і сиджу – зуби на полицю.
– Е,– каже ведмідь,– ви ще мого горя не знаєте. Є в одному місці дерево, а в його дуплі бджоли поселились. І стільки того меду наносили, стільки наносили, що подіти ніде! Не знаю, що й робити: підійдеш – бджоли покусають.
Сидять звірі, діляться своїм горем, а чоловік усе те чує й не відає вже, як свою радість приховати.
«Тож-то мій брат рідний послав мене сюди, знав, бач, що казав, не ворог він мені».
Рано, ні світ ні зоря, звірі розійшлися хто куди. Підвівся брат. Та й ну бігцем звідти. Пішов на те саме місце, що миша казала, довго шукав. Нарешті побачив нору. Копає аршин, другий, третій, аж і справді глек показався. Відтулив його, а там повно золота. Набрав він повний гаман того золота, а глек знову закопав і пішов собі. А недалеко від того місця село було. Найняв там чоловіків із двадцять батраків, мулярів, теслярів – словом, усіх тих майстрів, що потрібні для будівництва дому, домовився про ціну і привів їх на ту гору.– Отут,– каже,– поставте для мене будинки.
Стараються майстри місяць, другий, третій, шостий місяць – і такі будинки зводять, такі доми, що ні їсти ні пити, тільки милуватися б ними – такі вони гарні! А поряд прибудували кілька хатинок для слуг, щоб наглядали за всім. Ще замовив, щоб зробили йому з двадцять вуликів, а сам зі слугами пішов до того дерева, про яке ведмідь казав, і знайшов дупло. Бачить– у ньому справді стільки меду, що його просто діти ніде. Слуги забрали весь мед у глеки, а бджіл загнали у вулики і принесли додому. Поставили вулики вряд у своєму дворі, а мед замкнули до комори.
Так минають дні за днями. Якось надумався він спуститися в своє село. І відразу до брата.
– Отак-то, мій брате, і отак...
Сів і переповів, що і як із ним трапилося, ну зовсім так, як я вам усе розказав. Старший брат отетерів.
«От тобі й маєш! Послав я брата, щоб його хижі птиці та дикі звірі з’їли, а він забагатів, різного добра собі нажив. Коли так, і я піду, може, й мені поталанить».
Устав старший брат ні світ ні зоря, таємно від дружини набрав харчів, узяв лантух і вирушив у дорогу. Іде він та йде і приходить на ту гору. Сховався за камінь, що про нього брат казав.
Як запала ніч, бачить: ті самі звірі,– й сідають рядком у печері.
– У кого що нового – розповідайте! – кажуть одне до одного.
– Нема чого розповідати! – каже миша.– Над моєю норою люди такенні домиська понабудовували, а золото все до цурочки вигребли. Мабуть, тієї ночі тут ховався хтось, підслуховував нашу мову.
– Те саме лихо й мені,– встряв ведмідь,– ні краплини меду не залишили – все вишкребли дочиста.
– Як таке діло,– озвалися лисиця і вовк,– нумо оглянемо довкола.
– Ходімо,– погодилися й інші.
Старший брат, настав твій час! Як почув він те, охопив його смертельний жах.
Ходять-бродять звірі навкруги своєї печери, зазирають під кожен камінчик і бачать: лежить під каменем чоловік, у грудочку стиснувся. Як схопили – від нього й сліду не лишилося.
Та киньмо, погляньмо, що з молодшим діється.
Бачить молодший брат, що старшого довго немає, здогадується, що потрапив він до лап хижих звірів і ті його не помилували. Дуже сумує він, на собі волосся рве, та вже пізно: сльозами горю не поможеш.Пішов він у дім до брата і розповів його жінці, що сталося з її чоловіком.
– Так йому й треба. Не рий яму іншому – сам туди впадеш,– сказала вона.
– Е, та що там,– сказав молодший брат,– що було, те минуло. Збирай свій скарб. Побудував я на тій горі будинки добрі. Збирайся, там житимеш.
– Там то й там,– погодилася братова жінка.
Наступного дня найняли вони десять возів, навантажили з горою своїм добром і вирушили в дорогу, в гори.
Чи довго, чи недовго, швидко чи повільно їхали, нарешті прибули до володінь молодшого брата Вивантажили майно, розклали все на свої місця, поселилися та й зажили.
А люди з довколишніх сіл дізнаються про це і собі приходять, будують тут доми, обживають землю. Так поступово тут ціле село набирається.
Так молодший брат своїм благородством домагається великого багатства, а старший за злість і жорстокість стає здобиччю для звірів.
З неба впало троє яблук: одне – тому, хто розповідав, друге – тому, хто примусив мене розповісти, а третє – тому, хто мене слухав.
* Торня – пекарня.