Чим хата багата. Розділ №1 – І з посміху люди бувають (Анатолій Григорук)

Дениско Бублик – звичайнісінький п'ятилітній хлопчик. Тільки білявий чубок стирчить у нього, як гребінь у задерикуватого півника. Та ніс трохи ґудзиком і весь у ластовинні. Та один передній зуб хилитавсь, хилитавсь, а оце три дні тому – хрусь, випав і десь у траві загубився. То замість нього чорніє тепер у Дениска в роті невеличка квадратна дірочка.

Як візьме себе Дениско в руки і стане таким слухняним, що слухнянішого за нього годі й уявити, усім домашнім починає здаватися, ніби в хату зійшла ясна яснина. Кожен Денискові усміхається, кожен пестить його і ласкаво називає «мізинним дитятком». Дениско й справді у родині найменший. Як ото пальчик-мізинчик на руці.

Та досить Денискові ступити бодай один необачний крок, досить ненароком зробити хоч якусь, хай і найдрібнішу шкоду, як усі мало не в один голос починають шпетити його і настирливо повчати. До того ж, роблять це так, ніби йдеться не про Дениска, а про когось іншого, стороннього, кого при цій розмові й у хаті нема. А це, щоб ви знали, дошкуляє найдужче, бо тої миті починаєш відчувати себе зовсім самотнім і навіть нещасним.

– Ехе-хе, – як завжди, першою подає голос бабуня. – Що не кажіть, а такого неслуха, такого шалька, такого штукопала, як той хлопчисько, в цілім світі не знайти. Очевидячки, на гарне діло йому характеру бракує.

– Зате на різні пустощі характеру в нього – за десятьох, – суворо зауважує тато.

А мама співчутливо позирне на Дениска й додасть:

– Характер у нього і справді не мед. Навіть не цукор. А от душа добра.

– Еге, добра! Як булка з маслом! – в'їдливо підхоплює старша Денискова сестра Мар'янка. – Хто вчора улюблену бабціну чашку розбив і черепочки боягузливо в дідусів валянок сховав! А згадайте – на тому тижні! Кому це руки свербіли мого зошита з математики чортиками помалякати! Вчителька як показала його перед класом, хлопці півурока сміялися.

– Сміятись нікому не боронено, – поважки пристає до розмови дідусь. – Тільки я так метикую: хто сьогодні у велику втіху чортиків малякає, завтра візьме і справжню картину намалює. І може, вона, та картина, весь Бубликів рід прославить. Недарма ж є приказка, що і з посміху люди бувають.

Дениско кидає в дідусів бік вдячний погляд. Йому хлюпає в груди щось тепле й до лоскітного щему радісне. Він починає уявляти, як і справді намалює велику, на всю стіну, картину. А на картині – їхня хата у мальвах і пелехатих соняхах. А біля хати, на лавочці, сидить сім'я Бубликів. Навіть безсовісну Мар'янку, що так любить на нього наговорювати, він теж намалює. І всі люди з їхнього села, та й не тільки з їхнього, ітимуть до них, дивитимуться на ту картину й казатимуть: «Ви лишень гляньте! Усе це Дениско Бублик намалював. Он яка з посміху людина стала».