Було це ще за панщини. Жили собі чоловік і жінка: він ходив у ліс за дровами, за звіриною полювати, а вона в печі палила, йому їсти варила.
Пішов якось чоловік у ліс, аж бачить – стоїть під сосною в кущах казанок із золотом. Подумав-подумав: звідкіля він міг тут узятися? Невже якийсь багач або нечиста сила заховала скарб?
Накрив чоловік той казанок сухим ломаччям, оглянув місцину, щоб запам’ятати, та й пішов оглядати свої сітки, що розставив на звірину. Аж дивиться – в петельку потрапив заєць. Зрадів чоловік, забрав того зайця та й пішов до річки. А там у його нереті риба. Заглянув у нерет, а там – отакенна щука. Вийняв щуку, а на місце запхав у нерет зайця. Поніс щуку у ліс – та в петельку. Дивно, та хитро зробив.
Прийшов чоловік додому, а жінка до нього:
– Що ж ти прийшов без дров?
– А, жінко-жінко, я такий слабий сьогодні. Завтра обоє підемо й принесем.
– Добре.
На другий день рано встали чоловік і жінка, пішли у ліс. Привів чоловік жінку у запримічене місце і каже:
– Онде під сосною є трохи сухого гілляччя, забери його.
Стала жінка гілля брать, аж під ним – казанок із золотом.
– Чоловіче, я золото найшла!
– О, яка ж ти щаслива... Ходімо, там у петельці повинен заєць бути.
Підійшли вони до петельки.
– Чоловіче, тут щука сидить.
– Ох ти, яка ти щаслива... Ходімо до річки, там у нереті повинно ще більше бути.
Пішли вони до річки, підняли з води нерета.
– Чоловіче, заєць в нереті...
– Ов, то вельми добре.
Забрали вони казанок із золотом, щуку і зайця. Ідуть додому, а край дороги корчма. Заглянув туди чоловік, а там – гармидер, п’яниці гомонять.
– А що то так гомонять? – питається жінка.
– Е, тихше, жінко, – каже чоловік, – то наш пан ковбасою вдавився. То люди й гомонять, як би то його врятувати.
Прийшли чоловік і жінка додому, скоро й розбагатіли, стали в багатстві жить-поживать. Та не вродився ще той, хто б жінці догодив. Вередлива жінка незабаром посварилася з чоловіком:
– Ах, то ти такий? Піду та й панові скажу, що ти знайшов казанок із золотом.
І пішла. Надибала пана та й каже:
– Мій чоловік знайшов казанок із золотом, а вам, пане, не признається.
Дав пан дурній бабі келишок горілки, посадив у кімнаті, а гуменного посилає:
– Піди-но, позви до мене Івана.
Пішов гуменний.
– Іване, тебе щось пан требує.
А Іван уже сам знає чого, та питає:
– А чого він мене требує?
Прийшов Іван до пана.
– Ах ти ж негідник, Іване!
– Чого, панойку?
– Як чого? Ти ж золота казанок найшов? І не признаєшся?
– Вперше чую, пане.
Пан – до Іванової жінки:
– А розкажи-но, коли то було.
– А тоді, пане, – стала розказувать жінка, – як пішли ми в ліс; стали глядіть, чи немає в петельці зайця, а там, бачимо, сидить щука.
– Як пішли ми до річки, підняли з води нерета, чи немає риби, а там – заєць.
Викарячив пан очі та до жінки:
– Хіба може таке бути?
– Панойку, то було в той день, коли ти в корчмі ковбасу їв і вдавився.
Тут пан як схопиться, покликав своїх слуг і наказав їм всипать Івановій жінці гарячих різок – за образу. А сам до Івана:
– То, Іване, якась дурна у тебе жінка.