Бігла лісом голодна лисичка. Аж раптом уздріла на дереві куріпку. Куріпка злякалася й закричала. А лисичка прикинулася здивованою:
– Я ніколи не думала, що куріпки вміють кричати очима!
– Чому – очима? – образилася куріпка,– Я кричу, як усі: хіба ти не бачиш, як розкривається мій дзьоб?
– Це тобі тільки здається. Спустися на землю, я прикрию тобі очі, і ти сама зрозумієш, що я кажу правду: скільки б ти не відкривала дзьоба, крику не буде.
– А ти мене не з’їси? – обережненько запитала куріпка в лисички.
– Ну, що ти? Я ще торік улітку заприсяглася не чіпати куріпок. Якщо слово своє порушу, то помру на цьому місці.
Куріпці так нетерпеливилося довести, що вона кричить ротом, а не очима, що повірила лисиці й плигнула з дерева на землю.
А лиска тільки того й чекала – одразу вхопила її в зуби.
– Пропала я, дурненька, хіба ж можна лисиці вірити? – заплакала куріпка.
А потім і каже лисиці:
– Знаєш, лиско, я сама винна, що до тебе в пащу втрапила. Але коли вже так воно вийшло й мені все одно гинути, я відкрию тобі одну таємницю. Я знаю диво-слова. Якщо повториш їх за мною, то мого м’яса вистачить тобі на цілий рік. А диво-слова ось такі: «Нехай цій куріпці кінця не буде!» Ану ж, повтори!
Тільки лиска відкрила рота, щоб слова повторити, як куріпка – пурх!!! – і полетіла на дерево.