Узяв братик свою сестричку за руку та й каже:
– Відколи матуся наша вмерла, ми не маємо пресвітлої години: мачуха щодня б’є нас, а як підійдемо до неї, то тільки й дивиться, як би стусонути ногою. А їмо ми самі черстві скоринки. Цуценяті і то краще живеться, бо йому вона інколи смачніший шматок кине під стіл. Якби про це дізналася наша мати!.. Краще ходімо разом у світ.
І пішли вони з дому через луки, поля, кам’яні гори і йшли цілий день. А коли почав накрапати дощ, сестричка сказала:
– Це і небо, й наші серця разом плачуть!
Надвечір прибрели вони у великий ліс такі потомлені від горя, голоду та довгої дороги, що залізли в дупло товстенного дерева й поснули.
Другого дня вранці, коли вони прокинулись, сонце вже височенько стояло в небі й гріло їх, заглядаючи в дупло. Братик і каже:
– Сестричко, мені дуже хочеться пити. Якби я знав, де тут криничка, то пішов би напитись. Мені здається, наче струмочок дзюркотить поблизу.
Братик підвівся, взяв сестричку за руку, і пішли вони шукати криниці. А їхня зла мачуха була відьма і добре бачила, як діти пішли з хати. От вона й пішла за ними назирці, як це вміють відьми, і заворожила всі кринички в лісі.
Отож коли вони знайшли одне джерельце, з якого вода срібним струмочком стрибала по камінцях, то братик хотів напитись, але сестричка почула, як струмочок дзюркотить-промовляє:
– Хто з мене нап’ється, той у тигра обернеться, хто з мене нап’ється, той у тигра обернеться!
Тоді сестричка скрикнула:
– Братику мій милий, не пий водиці з цієї криниці, бо диким звіром станеш і розірвеш мене!
Братик не став пити, хоч дуже йому хотілось, і сказав:
– Що ж, терпітиму до другого джерельця.
Знайшли вони другу криницю, а сестричка й чує, як вона промовляє:
– Хто з мене нап’ється, той у вовка обернеться.
Знову скрикнула сестричка:
– Братику мій любий, не пий водички з цієї кринички, бо вовком станеш і з’їси мене!
Братик і на цей раз послухався і сказав:
– Я потерплю ще до другого джерельця, але тоді вже що хоч кажи, а я нап’юсь, бо вмираю від спраги.
Коли вони прийшли до третього джерельця, сестричка почула, як воно дзюркоче-жебонить:
– Хто з мене нап’ється, той у козлика обернеться. Хто з мене нап’ється, той у козлика обернеться!
Ось вона й каже до братика:
– Братику мій рідненький, не пий водиці з цієї криниці, бо в козлика обернешся і втечеш од мене.
Але братик не витерпів, припав до джерельця і почав пити. Та щойно перші краплини змочили йому губи, як він раптом став диким козликом.
Заплакала сестричка над своїм бідним зачарованим братиком, і козлик також гірко заплакав.
Нарешті дівчинка сказала:
– Не журися, милий козлику, я ніколи тебе не покину.
Зняла вона золоту підв’язку з однієї панчохи і пов’язала її козликові на шию. Потім нарвала міцної осоки, сплела м’якого мотузочка, прив’язала до нашийника і повела козлика з собою все далі й далі в глибокий ліс. Довго-довго йшли вони так і прийшли нарешті до маленької хатинки. Заглянула дівчинка в хижу, побачила, що там нема нікого, і подумала: «Отут ми зостанемось і будемо жити». Назбирала вона козликові м’якого листя й моху на постіль і щоранку ходила по коріння, по ягоди та горіхи, а для козлика приносила м’якої травиці, годувала його з рук. Він був радий і весело стрибав навколо неї. Ввечері, натомившись, сестричка лягала біля козлика, клала голівку на його спину, що була їй за подушку, і солодко засинала. І якби братик мав людську подобу, то кращого щастя їм годі й бажати!
Так і жили вони довгенько, хоч і самотні були в цій дикій пущі. Але трапилося раз, що король тієї країни спорядив у цьому лісі великі лови. Заграли сурми, загавкали мисливські пси, залунали в лісі веселі ловецькі покрики. Почув козлик ті покрики, і йому враз забажалося побувати на полюванні.
– Ох,– благав він сестричку,– пусти мене на лови, бо не витерплю довше.
І доти просив її, поки сестричка згодилась.
– Та гляди мені,– сказала вона,– ввечері вертайся додому. Двері будуть замкнені від буйних мисливців, а ти, щоб я тебе впізнала, постукаєш і скажеш: «Сестричко, впусти мене»,– бо як не скажеш, то не відчиню дверей.
Вискочив козлик надвір, і так уже було йому весело на вільному повітрі, що й не сказати! А король та його мисливці як побачили гарного козлика, так і подалися за ним, але не могли його наздогнати. Уже здавалося їм, що ось-ось упіймають, а він стрибнув у кущі, і тільки його й бачили.
А як стемніло, козлик прибіг до хатини, постукав і сказав:
– Сестричко, впусти мене!
Маленькі двері відчинились, він ускочив до хати і цілу ніч спочивав собі на м’якій постільці.
Другого ранку лови почалися знову, і козлик, зачувши ловецьку сурму та покрики мисливців, занепокоївся і знову почав благати:
– Сестричко, відчини мені, пусти мене в ліс!
Сестричка відчинила двері й сказала:
– Йди, але ввечері мусиш тут бути і не забудь сказати так, як домовились.
Як побачив знову король зі своїми ловчими козлика із золотою стьожкою на шиї, так і погнали коней за ним, але козлик був надто прудкий і спритний. Гонитва тривала цілий день, і лише надвечір мисливці оточили козлика, а один стрілець навіть улучив йому в ногу, аж він закульгав і ледве добіг додому. А інший мисливець дійшов назирці за ним до самої хати та й почув, як козлик гукнув: «Сестричко, впусти мене»,– і бачив, як двері відчинилися, а потім знову зачинились.
Мисливець гарненько все те запам’ятав, пішов мерщій до короля і розповів йому, що бачив і що чув. Тоді король сказав:
– Завтра ще раз поїдемо на полювання.
А сестричка страшенно злякалась, як побачила, що її козлика поранено. Вона змила кров, приклала цілющого зілля до рани й сказала:
– Лягай на свою постільку, милий козлику, та скоріше видужуй.
А рана була гака невеличка, що до ранку вже й знаку не стало. І коли козлик почув у лісі гомін веселих ловів, то сказав:
– Не можу витерпіти, я мушу там бути. Не бійся, сестричко, не так легко мене спіймати.
Сестричка заплакала й відказала:
– Тепер тебе таки вб’ють, а я зостанусь сама в цьому лісі, і в усьому світі не буде в мене нікого рідного. Не пущу я тебе.
– Я вмру тоді від журби,– відповів козлик.– Коли чую мисливський ріг, ноги в мене мов самі стрибають.
Нічого не могла вдіяти сестричка. Згнітивши серце, відчинила вона двері, і козлик жваво й весело вискочив у ліс.
Побачивши його, король звелів своїм ловчим:
– Полюйте на нього цілий день, аж поки смеркне, тільки не зробіть йому ніякої кривди.
А як сонце зайшло, король сказав до того мисливця:
– Ну, веди мене, покажи лісову хатинку.
А опинившись біля дверей, постукав і сказав:
– Сестричко, впусти мене.
Двері відчинились, і король увійшов до хати, а там угледів дівчину, та таку гарну, що кращої ніколи й не бачив. Дівчина злякалась, що то не її козлик, а чоловік із золотою короною на голові. Але король ласкаво подивився на неї, взяв за руку і мовив:
– Хочеш піти зі мною в мій палац і мені любою дружиною бути?
– Ох, як не хотіти,– відповіла дівчина,– тільки й козлика візьмемо.
Тоді король сказав:
– Гаразд, і він буде з тобою довіку і всього матиме вдосталь.
Тим часом прибіг і козлик. Взяла його сестричка за м’який мотузочок
з осоки і повела з лісової хатини.
Узяв король красуню-дівчину до себе на коня і повіз у свій палац. Там справили вони пишне весілля. Дівчина стала королевою, і король жив з нею довго й щасливо. Козлика доглядали й годували, і він весело стрибав у королівському саду.
А зла мачуха, що через неї братик із сестричкою пішли поневірятися в світ, думала, що не інакше як дівчинку вовки роздерли, а братика, який обернувся на козлика, мисливці вбили. Та, почувши, які вони щасливі і як їм добре живеться, запалилася відьма заздрістю й злістю і відтоді вже не мала спокою. В неї тільки й думки було, як сестричку з братиком занапастити.
А її рідна дочка, що була бридка, як опудало, ще й одноока до того, раз у раз докоряла їй:
– Це мені треба було стати королевою, а не їй!
– Та стривай лишень,– заспокоювала дочку стара,– настане час, і все буде гаразд.
І ось настав час, і в королеви знайшовся гарний хлопчик, а король саме був на полюванні. Стара чаклунка перекинулася в королевину прислужницю, увійшла до покоїв, де лежала хвора королева, і сказала їй:
– Ходімо, купіль готова, вам треба скупатися й свіжих сил набратися, ходімо швидше, бо вода прохолоне.
її донька також була з нею; разом вони віднесли недужу королеву і поклали в купіль. Потім замкнули двері і повтікали. А в кімнаті, де стояла купіль, натопили так, як у пеклі, щоб прекрасна королева швидко задихнулася.
Скоївши таке діло, стара чаклунка натягла своїй дочці на голову чепчик і поклала в ліжко замість королеви. Вона зробила й саму її схожою на королеву, лише другого ока не могла їй дати.
А щоб король нічого не помітив, наказала їй лягти на той бік, де не було ока.
Коли ввечері повернувся король додому і почув, що в нього народився синок, то дуже зрадів і хотів піти до ліжка своєї любої дружини, побачити, що вона робить. А стара відьма раптом гукнула:
– Ой, стійте, не відгортайте заслони, королева не може дивитись на світло, їй потрібен спокій.
Король повернувся назад, не знаючи, що в ліжку лежить несправжня королева.
Та опівночі, коли всі спали, нянька, що самотньо сиділа біля колиски в дитячій кімнаті, не змикаючи очей, раптом побачила, як тихенько відчинилися двері і ввійшла справжня королева. Вона взяла на руки дитину й почала її годувати.
Потім підбила подушку, поклала дитину в колиску, вкрила покривальцем. Не забула вона й козлика, пішла в куточок, де той спав, і погладила його по спині. А потім тихо-тихесенько вийшла.
Нянька другого дня вранці спитала сторожу, чи не заходив хто вночі до замку. Але вони відповіли:
– Ні, ми не бачили нікого.
Довго приходила королева отак щоночі і ні разу не промовила й слова. Нянька щоразу бачила її, але боялася розповідати про це.
Минуло скількись часу, аж ось однієї ночі королева заговорила:
– Ах, що буде з вами, козлику й любий мій сину? Ще двічі прийду, а тоді вас назавжди покину!
Нянька не озвалась і словом, та коли королева зникла, вона пішла до короля і все йому розповіла. Тоді король сказав:
– Лишенько, що ж це таке? Цю ніч прийду сам посидіти біля дитини.
Ввечері він прийшов до кімнати, а опівночі з’явилась королева і промовила:
– Що буде з вами, козлику й любий мій сину? Іще раз прийду, а тоді вас назавжди покину.
Вона нагодувала дитину, як то звичайно робила, а потім зникла. Король не наважився до неї заговорити, але вартував і другої ночі.
А цього разу королева промовила:
– Що буде з вами, козлику й любий мій сину? Це ж я востаннє прийшла, а тепер вас назавжди покину.
Тоді король не міг уже стриматися, прискочив до неї і сказав:
– Ти ж моя люба дружина!
І королева відповіла:
– Так, я твоя люба дружина.
І ту ж мить вона вернулася знову до життя, стала свіжа, рум’яна та здорова. А потім розповіла королю про страшне лиходійство, яке вчинили над нею зла відьма та її дочка.
Король звелів обох віддати до суду, і суд присудив їх до такої кари: дочку вигнали в ліс, де її роздерли дикі звірі, а відьму вкинуто у вогонь, і вона загинула лютою смертю.
Коли відьма згоріла на попіл, козлик знову обернувся в людину.
Сестриця з братиком стали жити разом і жили щасливо до самої смерті.