Десь там, за сьомим небом, де хмари ночують у колисках вітрів, стоїть прадавня, як сам Всесвіт, піч. Вона викладена з синього кришталю, а топиться спогадами про минулі дні. Господарює біля неї Зірка-Мати – мудра берегиня ночі, що носить фартух, вишитий сузір'ями.
Кожного разу, коли світ огортає густа темрява, Зірка-Мати стає до роботи. Бере вона борошно з мелених перлин, додає росу, зібрану з пелюсток нічних фіалок, і замішує тісто у великій діжі, вирізьбленій з місячного каменя. Вона місить старанно, наспівуючи тиху колискову, від якої засинають навіть бурхливі океани.
І коли тісто підходить, дихаючи теплом, вона садить у піч величезний, круглий, золотавий корж.
– Котись, сину мій, – каже Мати, виймаючи рум’яний Місяць. – Світи ясно, грій землю, будь розрадою для всього живого.
Викочується повний Місяць на оксамитовий небосхил, пишаючись своєю красою. Сяє він, наче велетенський дукат, розливаючи срібло по сонних долинах. Та недовго він милується собою, бо чує, як унизу, у густих нетрях Карпат, хтось тихо плаче.
Схилившись над верхівками чорних смерек, Місяць бачить старого вовка. Той лежить на холодному камінні, худий, знесилений, бо вже тиждень не мав ріски в роті, а лапи його заслабли для полювання.
– Чого сумуєш, сірий брате? – питає Місяць, торкаючись променем вовчого вуха.
– Голод, ясноликий, гризе мене зсередини лютіше, ніж мисливські пси, – виє вовк.
Здригнулося добре серце Місяця. Не вагаючись, відламав він від свого боку чималий, пахучий шматок.
– Їж, брате. Це хліб небесний, він силу повертає.
Впав шматок додолу, перетворившись на поживну здобич. З’їв вовк, подякував, глянувши в небо жовтими очима, і побіг у хащі, сповнений сили.
Поплив Місяць далі, вже трохи надщерблений. Над болотом почув він писк маленької мишки, що тремтіла від холоду й голоду, не знайшовши жодної зернини.
– Не плач, мала, – прошепотів Місяць. І знову хруснула небесна скоринка. Відламав він ще шматок, кинувши його вниз. Став він для мишки золотим зерном, якого вистачить на цілу зиму.
Так і мандрував Місяць щоночі. Він чув прохання сови, бачив сльози оленяти, що загубило маму, відчував тугу самотнього ведмедя. І кожному, хто потребував, він дарував частинку себе.
З кожною ніччю він худнув. Із пишної паляниці перетворився на пухкенький пиріжок, потім – на скибку, а згодом лишився від нього тільки тоненький серпик – гострий та прозорий.
– Останній, – зітхнув Місяць, побачивши в траві голодного цвіркуна. – Тримай, співаче, це тобі.
Віддав він останню крихту і розчинився у темряві, наче його й не було. Настала чорна ніч, і світ засумував без свого світила.
Але Зірка-Мати, спостерігаючи за цим з висоти, лише лагідно всміхнулася. Вона не сварила сина за марнотратство, бо знала: немає більшої краси, ніж доброта. Витерши сльозу розчулення, вона знову підійшла до своєї діжі.
– Відпочивай, сину, – прошепотіла вона, просіюючи нове зоряне борошно. – Ти все зробив правильно. А я спечу тебе знову, ще кращим, ще смачнішим.
І саме тому Місяць ніколи не вмирає назовсім. Він зникає лише для того, щоб Зірка-Мати мала час замісити нове тісто любові, яке знову зійде на небі повним, сяючим колом, готовим годувати світ своїм світлом.