У старій хаті під солом’яною стріхою, де пахло сушеним чебрецем, жила дівчинка Яринка. Хата їхня стояла поруч із обійстям сусідів, Коваленків, але між дворами ріс не лише густий спориш, а й високий паркан ворожнечі. Вже й ніхто не пам’ятав, чому діди посварилися, але родини не віталися, відвертаючи голови при зустрічі, наче чужі.
Одного дощового вечора, коли краплі вибивали на даху сумну мелодію, полізла Яринка на горище. Там, серед запорошених скринь та сувоїв полотна, знайшла вона дивну річ. У старій, почорнілій від часу колисці лежала лялька.
Вона була не така, як сучасні іграшки. Зроблена зі скручених клаптиків тканини, перемотана червоними нитками, вона не мала ні рук, ні ніг. А замість обличчя на голові в неї був викладений нитками сакральний хрест. Лялька не мала очей, але, здавалося, пильно дивилася крізь віки, бачачи те, що сховано від живих.
Взявши мотанку до рук, Яринка відчула дивне тепло, що розлилося по тілу, наче доторкнулася до гарячої печі взимку.
– Хто ти? – прошепотіла дівчинка, гладячи шорстку тканину.
Лялька мовчала, але в голові Яринки раптом залунав тихий, наче шелест листя, голос: "Поклади мене під подушку, дитино. Час правду дізнатися".
Злякавшись, але скорившись невідомій силі, Яринка забрала знахідку до своєї кімнати. Вночі, щойно її голова торкнулася подушки, кімната попливла, розчиняючись у тумані, і дівчинка поринула у дивний сон.
Вона побачила своє подвір’я, але інше – залите сонцем, без високого паркану. Посеред двору стояли два чоловіки: один – її прадід, а інший – прадід сусідського хлопчика, Тарасика. Вони обіймалися, як брати.
– Ховаю це тут, під старою грушею, що росте на межі, – казав її прадід, тримаючи в руках важку срібну скриньку. – Часи скрутні йдуть, війна на порозі. Збережи, брате, для наших дітей, бо я йду на фронт, а ти лишаєшся.
Побачила Яринка, як сусід кивнув, притискаючи руку до серця, і як вони разом закопали скарб під корінням могутнього дерева, присягнувши на вірність. А потім прийшла біда, плутанина, і нащадки, не знайшовши скриньки, звинуватили сусіда у крадіжці, посіявши зерно ненависті на довгі роки.
Прокинулася Яринка, коли перші півнячі співи розрізали тишу. Серце калатало, як у пташки. Схопивши мотанку і лопату, вона вибігла в сад, де, похиливши віти, спала стара, дуплиста груша.
Почала вона копати там, де уві сні бачила яму. Земля піддавалася важко, коріння чіплялося, не хотіло відпускати таємницю. Аж раптом лопата дзенькнула об щось тверде.
На той звук вийшов заспаний сусід, дід Петро, а за ним і батьки Яринки вибігли. Хотіли було сваритися, що знову сусіди на межі риються, але заніміли.
Яринка, відкинувши землю, дістала ту саму срібну скриньку, яку бачила уві сні. Вона відкрила її, і на ранковому сонці засяяли не золоті дукати, а старі церковні книги та грамоти на землю, що належали обом родам, і лист, написаний рукою прадіда: "Все, що маємо – спільне, бо ми єдині перед Богом і землею".
Заплакали дорослі, читаючи ті слова. Впав паркан ворожнечі, зруйнований правдою, яку берегла мовчазна лялька. Обійнялися родини, просячи пробачення за роки сліпої злості.
А Яринка подивилася на мотанку, що лежала на траві. Її хрест на обличчі сяяв у променях сонця. Дівчинка зрозуміла: лялька не має обличчя не тому, що сліпа, а тому, що вона – це обличчя всіх предків одразу. Вона – це пам'ять, яка не вмирає, доки є кому її слухати.
Поклали ляльку на покутті, під образами, де вона і досі стоїть, оберігаючи спокій роду та нагадуючи, що найбільший скарб – то мир і злагода між людьми.