Сталося в однієї маленької циганочки велике горе – померла її ненька. Гіркими сльозами вмивалася дитина, все матусю свою рідну згадувала, і не було тій тузі ні кінця, ні краю.
Одного дня послала її тітка до лісу – назбирати на галявині свіжого щавлю. Іде дівчинка стежкою, сльози витирає, та все до матінки покійної подумки звертається:
– Матінко моя рідненька, як же мені без тебе жити? Хто ж мене тепер приголубить?
Аж раптом відчуває: поклав хтось їй руку на плече. Озирнулася мала, аж серце тьохнуло від переляку.
Стоїть перед нею дід – велетенський, сивобородий. На ньому довга сорочка, грубою мотузкою підперезана, а руки мохом та шерстю порослі. То був сам Лісовик – господар прадавнього лісу.
Подивився він на дівчинку та й каже лагідно:
– Не бійся мене, дитино. І плакати годі. Не тривож даремно душу материнську гіркими сльозами, їй від того важко. А щоб тугу твою розвіяти, ось, візьми цей камінець. Він не простий, а чарівний: тільки-но глянеш на нього – одразу горе забудеться, і серце заспокоїться.
Щодуху помчала дівчинка додому, стискаючи скарб у руці. Вбігла в хату, впала на постіль і поринула у глибокий, важкий сон.
Три дні й три ночі спала маленька циганочка, а на четвертий ранок прокинулася – і нічого пам'ятати не пам'ятає, наче все сном було. Розтулила долоньку, а там камінець лежить дивовижний – гладенький, теплий, на сонці всіма барвами грає.
І відтоді так повелося: тільки-но підступить сум до серця, погляне вона на цей дарунок лісовий, і одразу тугу як рукою знімає, а на душі світлішає.