Жила-була на світі дівчина – не від батька й матері вона народилася, а виліпили її чарівниці-вили зі снігу. Взяли вони той сніг із бездонної прірви, що мерехтів під літнім сонцем на Ілліного дня. Вітер вдихнув у неї життя, роса її вигодувала, ліс одягнув у зелені шати, а луг прикрасив квітами.
Була вона біліша за сніг, рум’яніша за троянду, ясніша за саме сонце. Така дівчина ще ніколи не з’являлася на світі – і навряд чи з’явиться знову.
І пустила вона чутку по всьому світу: в такий-то день і в такому-то місці відбудеться змагання в бігу. Хто з юнаків на коні обжене її – за того вона вийде заміж. Але якщо вона буде першою – усіх спіткає смерть.
За лічені дні чутка облетіла цілі царства, й тисячі женихів – один кращий за іншого – прибули верхи на конях. Приїхав і царевич.
Дівчина стала посеред поля, вказала рукою:
– Он там, – каже, – лежить золоте яблуко. Хто першим його досягне – за того я й піду. Але якщо першою буду я – усі тут же загинуть. Дивіться, не осоромтеся!
Женихи перезирнулися. Кожен думав: "Та пішки вона нас не пережене! Але хто ж буде першим? Хто упіймає щастя за гриву?"
Як тільки дівчина плеснула в долоні – всі кинулися навздогін. Проскакали вже півдороги, та дівчина розгорнула маленькі крила – і обігнала всіх.
Женихи засоромились, пришпорили коней і наздогнали її. Тоді вона вирвала зі своєї голови волосину, кинула її на землю – і вмить виріс дрімучий ліс. Вершники заплуталися серед дерев, а вона знову відірвалася вперед.
Та женихи не здавалися. Вирвалися з лісу й знову її наздогнали. Тоді дівчина впустила сльозу – і з’явились страшні ріки, що ледь не затопили всіх.
Лишень один юнак ще гнався за нею – сам царевич. Він поплив через ріку верхи на коні. Коли ж побачив, що дівчина вже далеко, тричі мовив ім’я Боже – і вона в ту ж мить застигла на місці.
Царевич наздогнав її, підсадив на коня, переплив разом із нею ріку, перейшов гори й вирушив додому.
Та коли вони піднялися на найвищу гору – глянув юнак довкола... А дівчини й слід прохолов.