Було це ще за дідів-прадідів. Стояла пізня осінь, небо плакало холодними дощами, а дороги розвезло так, що ні пройти, ні проїхати – сама сльота.
Зібрався старий циган у дорогу: дещо виміняти, дещо продати, щоб копійчину якусь скласти. Бо зима вже на п’яти наступала, час було про теплий прихисток думати.
Склав він на віз усе своє нехитре добро, діточок посадив, дружину поруч примостив, а сам узяв віжки до рук правити. Їдуть вони, їдуть, аж тут і нічка темна насувається. Треба б уже десь до села проситися на ночівлю.
Роззирається циган: бачить, попереду струмок біжить, а через нього місточок перекинуто. Тільки скерував коня на міст, аж чує – спотикається вірний кінь, наче хтось йому ноги плутає. А перед самим мостом і зовсім став, як укопаний.
Розсердився циган, кинув жінці віжки, зіскочив на землю й гримає:
– Потри-но коня! Чи він здурів, чи що? Зараз я його батогом провчу!
А дружина йому лагідно:
– Не гарячкуй, чоловіче, не чіпай коня дарма. А може, там щось є? Може, він вовків чує?
Підійшов циган до коня ближче, дивується: аж то в ногах у нього маленьке баранча плутається. Гукає він жінці:
– А глянь-но, жінко, злізай, подивись, що я знайшов! Живе баранча! Та таке гарне, гладке!
Жінка подивилася й каже:
– І справді баранча. Мабуть, від отари відбилося, заблукало.
– Знаєш, – каже циган, запалившись думкою, – певно, тут село десь поруч. Давай-но ми його заберемо. Завтра свіжини матимемо, пирогів із м’ясом напечемо. А як до села ще далеко, то хоч ситі будемо.
Тільки простягнув руку, щоб схопити, а баранча – стриб убік! І навтьоки. Відбіжить трішки, стане й дивиться на цигана своїми оченятами. Циган за ним, а воно від нього.
Скочив циган на віз, періщить коня, щоб наздогнати здобич. Дуже вже кортіло йому те ягня спіймати. А баранча заманило їх у саму гущавину лісу, вискочило на галявину, а звідти – прямісінько в болото. Тільки заїхав кінь у трясовину, так одразу по саме черево й загруз.
Б’є циган коня, кричить, молитви шепоче – нічого не допомагає. А баранча стало неподалік і бекає тихенько, наче збиткується з бідолашного подорожнього.
Промучився циган до самого ранку. Та щойно перші півні заспівали, щез баранець, наче й не було його ніколи. Зійшло сонечко, туман розсіявся. Ледве вибрався циган із болота, глянув навкруги – а рівна дорога зовсім поруч, і село ось воно, рукою подати.