У долині, де тумани щоранку сповивають верби білим молоком, пасся Віл. Був він велетенський, мов гора, з рогами, вигнутими, як молодий місяць, і шкурою, що пахла степовим вітром і пилом доріг. Ступав він поважно, пережовуючи соковиту конюшину, і не помічав нікого під своїми ратицями.
А неподалік, на високому стеблі чортополоху, збудував собі хатинку пан Комар – Дзижчало П’ятий. Хатка була модна, сплетена з найтоншого павутиння та прикрашена краплинами роси. Пишався нею Комар, вважаючи себе господарем лугу.
Та одного спекотного полудня, відганяючи набридливих ґедзів, Віл, не дивлячись униз, ліниво махнув своїм довгим хвостом з китицею. Знявся вітер, загуло повітря, і в одну мить розкішна Комарева хатка розлетілася, мов пух кульбаби.
– Гвалт! – заверещав Комар, роздувши ніздрі від праведного гніву. – Це свавілля! Це замах на приватну власність! Я знайду на тебе управу, рогатий тиране!
Віл лише кліпнув оком, навіть не зрозумівши, звідки той писк лунає, і продовжив жувати. Але Комар був не з простих. Одягнувши свій найкращий фрак і взявши під пахву папку з пожовклого листка подорожника, полетів він до Темного Яру, де на тисячолітньому дубі вершила суд Мудра Сова.
Місце те було містичне й лячне. Стовбури дерев там скрипіли, наче скаржилися на долю, а тіні були густими, як чорнило. Сова сиділа на гілці, блимаючи величезними жовтими очима, що бачили не лише явне, а й приховане. Перед нею лежала "Книга Лісових Законів", написана на сухій корі мовою, яку давно забули звірі.
– Я вимагаю справедливості! – продзижчав Комар, кланяючись і тремтячи від холоду яру. – Віл, зловживаючи своїми габаритами та нехтуючи правами дрібних комах, вчинив акт руйнації мого житла шляхом несанкціонованого махання хвостом!
Сова, поправивши окуляри з павутиння, довго вдивлялася в Комара, потім у Вола, якого довелося викликати повісткою (її принесла сорока). Віл стояв під дубом, переминаючись з ноги на ногу, і не розумів, чого від нього хочуть уночі.
Почався суд. Сова гортала кору, шепотіла закляття, стукала дзьобом по дереву і сипала такими мудрими словами, що навіть листя на дубі почало в’янути від напруги.
– Враховуючи аеродинаміку хвоста... – бубоніла вона, – а також закон збереження енергії та статтю про "Необережне поводження з вітром"...
Минали години. Місяць сховався за хмару, не в силах слухати ту тяганину. Нарешті Сова, блимнувши очима, проголосила вирок:
– Слухайте і коріться! Оскільки Віл є суб’єктом масивним і має природну потребу махати хвостом для захисту від агресорів, а Комар є суб’єктом крихким і обрав зону ризику для забудови... Суд постановляє!
Всі затамували подих.
– Визнати Вола винним у створенні турбулентності! Але визнати Комара винним у недбалому виборі земельної ділянки! Тому, задля відновлення світової гармонії, наказую: Комарові збудувати нову хату на території відповідача, а саме – на лівому розі Вола. Там хвіст не дістане, вітер не здує, і справедливість восторжествує! А судовий збір – краплю крові – сплатити мені негайно.
Очманів Віл від такого рішення, та закон є закон. А Комар зрадів! З того часу і живе він на розі у Вола. Збудував там нову хатку, сидить високо, дивиться далеко. А коли Віл починає головою хитати, Комар думає, що то великий звір його, маленького пана, заколисує.
Тільки от Віл іноді косить око на свій ріг і зітхає:
"І хто ж придумав ті суди? Був один комар у траві, а тепер живе прямо на голові, та ще й законом прикривається".
А Сова в Темному Яру й досі регоче ночами, лякаючи перехожих. Бо знає вона: де закон заплутаний, там правда тому дістанеться, хто нахабніший або вище сидить.