Було це в прадавні часи, коли небо лежало на вершинах гір, а зорі падали в річки, перетворюючись на срібні рибини. Тоді лелеки були білими-білими, наче перший сніг, що впав на незайману полонину. Жодної чорної пір’їни не було на їхньому тілі, і коли вони летіли у високості, здавалося, що то хмари ожили й закружляли в танку.
У ті часи люди жили в мирі з вогнем. Ватра палала в кожній хаті, зігріваючи душі та відганяючи злих духів. Але в глибоких, похмурих проваллях, де ніколи не ступало сонце, прокинувся Морок. Був він заздрісним і холодним, ненавидів світло й тепло людських осель.
Вирішив Морок загасити всі вогні на землі, щоб запанувала вічна ніч і лютий холод.
Однієї ночі, розправивши свої чорні, як смола, крила, він налетів на світ. Вітер завив, ламаючи старі дуби, а чорний туман поповз у кожну шпарину, гасячи каганці та печі. Люди, тремтячи від жаху, тулилися одне до одного, благаючи про порятунок, але темрява була невблаганною.
Лише в одній хатині, що стояла скраю села, ще жевріла остання вуглинка – Живий Вогонь. Це була надія всього людського роду. Побачивши це, Морок зашипів і кинувся вниз, щоб розчавити останню іскру світла.
Це побачив білий Лелека, який гніздився на стрісі тієї хати. Розуміючи, що люди загинуть без тепла, птах, не вагаючись ні миті, кинувся навперейми чорній тіні.
Стрімко пірнаючи вниз, розтинаючи грудьми густий, липкий туман, Лелека вхопив дзьобом палаючу вуглинку. Вона пекла, обпалювала, але птах, терплячи біль, злетів у небо, рятуючи священний вогонь.
Морок заревів, наче поранений звір, і кинувся навздогін. Чорні клуби диму та сажі обплели птаха, намагаючись задушити, зламати крила, відібрати світло. Лелека летів крізь самісіньке серце пітьми. Його білосніжні крила розрізали морок, але чорна кіптява та злість ночі в’їдалися в пір’я.
Він летів, прикриваючи крильми маленьку іскру, наче мати дитину. Чорні щупальця хапали його за краї крил, обпікали холодом, залишаючи назавжди темні сліди на кінчиках махових пер.
Лелека вирвався. Зібравши останні сили, він піднявся вище хмар, туди, де сходило Сонце, і поклав вуглинку на небесну блакить. І спалахнув світанок, і відступив Морок, злякавшись нового дня.
Коли птах повернувся на землю, люди вклонилися йому. Але глянувши на себе, Лелека побачив: його колись бездоганно білі крила тепер мали чорні, як ніч, кінці. То була сажа, яку не змити дощами, і морок, що навіки застиг, переможений світлом.
З того часу лелеки носять на своїх крилах цю чорну ознаку. Вона – справжня пам'ять про велику битву. Це знак того, що світло завжди межує з темрявою, але той, хто має сміливе серце, здатен пронести вогонь крізь найчорнішу ніч, навіть якщо ціною цього буде його власна чистота.
Тому й кажуть люди: де лелека водиться, там щастя родиться, бо він знає ціну теплу і світлу.