На межі світів, там, де навіть сірий туман не розсіюється, тече ріка Забуття. Води її свинцеві, важкі й тихі, наче розплавлене дзеркало. Ні птаха тут не пролетить, ні риба не сплесне. Лише старий човняр, сивий, як час, вічно веслує від берега Життя до берега Спокою.
Робота його проста й сумна: перевезти душі. Кожна душа, сівши в човен, має зачерпнути долонею води з ріки й випити. Тоді зникає пам'ять, стихає біль, розчиняються жалі, і душа легкою хмаринкою ступає на той бік.
Одного разу, коли сутінки згустилися над водою, до човна підійшла душа. Була це молода дівчина, настільки прекрасна, що навіть морок навколо неї, здавалося, світлішав. Але очі її були повні сліз, важких, як перли.
– Сідай, дитино, – прохрипів перевізник, спираючись на весло. – Пий воду, забудь усе. Там, на тому березі, немає ні болю, ні туги.
Душа ступила в човен, хитаючи його, але до води не нахилилася. Вона сиділа, обхопивши себе руками, і дивилася назад, туди, де залишився світ живих.
– Чому не п’єш? – здивувався старий. За тисячі років він бачив страх, гнів, покору, але ніколи – відмову.
– Я не можу забути, – прошепотіла дівчина, і голос її звучав, як дзвін розбитого кришталю. – Там лишився мій коханий. Якщо я вип’ю цю воду, я забуду його очі, його голос, тепло його рук. Я забуду наше кохання. А без нього я – порожня посудина. Краще я терпітиму вічний біль розлуки, ніж матиму спокій без нього.
Човняр насупив густі брови.
– Правила єдині для всіх. Не випивши води, ти не зможеш ступити на берег Спокою. Ти станеш тінню, що вічно блукає над рікою, гнана холодними вітрами.
– Хай буду тінню, – твердо відповіла душа, підводячи очі. – Аби лише пам’ятати.
Здригнулося старе серце перевізника. Згадав він раптом, що й сам колись, у незапам’ятні часи, мав когось, кого любив понад життя. Ім’я її стерлося, обличчя розмилося, але відлуння того почуття ще жило десь глибоко під ребрами.
– Не можу я пустити тебе назад людиною, – мовив він, і голос його пом’якшав, ставши схожим на шелест очерету. – Твоє тіло вже в землі. Але я бачу, що любов твоя жива, і вона варта того, щоб залишитися у світі.
Він підняв весло і вдарив ним по воді, розбиваючи гладь ріки.
– Я порушу закон. Ти не підеш на той бік. Ти залишишся тут, на березі, між світами. Ти станеш деревом. Твоє коріння питиме воду забуття, але ти не забудеш. Ти будеш рости й дивитися на світ живих, чекаючи на свого коханого. Але знай: доля твоя буде сумна – вічно плакати над водою.
– Я згодна, – видихнула душа.
У ту ж мить її прозорий стан почав змінюватися. Руки, простягнуті до води, стали довгим, гнучким гіллям. Волосся розсипалося зеленим листям, а ноги, що не хотіли йти в небуття, вросли в берег міцним корінням.
Так з’явилася верба.
Вона стоїть над річкою, низько схиливши свої віти до самої води. Вона ніби намагається дотягнутися до того, що втратила, або ж закрити своїм гіллям ріку, аби інші не пили тієї страшної води забуття.
Кажуть, коли вітер гойдає вербові коси, то душа шепоче ім’я свого коханого. А коли падає роса, то це не вода, то сльози тієї, що пожертвувала спокоєм заради пам’яті про любов. Тому й називають її люди "плакучою" – бо вічна любов часто ходить під руку з вічною журбою.