Було це давним-давно. У самотній хижці посеред гір жили старий зі старою. Дуже сумували вони, що у них не було дітей. Взимку було дуже тоскно, та й влітку нерадісно.
– Скільки колискових, скільки казок в пам'яті бережу, а для кого? – іноді говорила стара й витирала сльози.
– А я зробив з бамбука гарну люльку. Гірський вітер прилітає колисати її, а в ній порожньо, – зітхав старий.
Якось вирушив старий у гори збирати хмиз, а стара пішла на річку прати.
Раптом бачить – пливуть по ріці дві великі дині. Одна – бура, наче черепаха, а друга – золота, як сонце.
Стара й каже:
– Гірка динько, пливи на той бік! Солодка динько, пливи до мене!
Підпливла золота диня прямісінько до ніг старої. Принесла вона диню додому, хоче пригостити старого. Але тільки надрізала ножем шкурку, як диня розпалася на дві половинки і – оце диво! – з'явилася на світ крихітна дівчинка.
Зраділи старі. Сповили дівчинку, поклали у колиску. Гірській вітер колише колиску, стара колискову наспівує, старий іграшки робить.
Гарне ім'я дали дівчинці: Уріко-Хімеко. Швидко-швидко росте дівчинка, лагідна вона й добра.
Розмовляє вона з птахами, годує їх. І всі птахи люблять її: півник у дворі, ворона і горобці на даху. Навіть шуліка в небі.
Швидко вона навчилася ткати. Гарні візерунки придумує.
Одного разу зібралися старі у місто на базар.
– Уріко-Хімеко, ти залишаєшся сама. Дивись, нікому не відчиняй двері! В горах живуть страшні чудовиська. В лісі ховається Аманодзяку.
– Я не відкриватиму двері, – пообіцяла дівчинка.
Пішли старі, а Уріко-Хімеко сіла до своєї улюбленої роботи.
Побачив Аманодзяку, що старі пішли. Підбіг до хижки. Почав стукати одним пальцем: тук-тук-тук...
Тихо-тихо, солодко-солодко заговорив Аманодзяку, наче лісовий струмочок:
– Уріко-Хімеко, відімкни двері. Я приніс тобі солодких груш.
– Не треба мені твоїх груш, не відімкну двері. Бабуся з дідусем не веліли чужих у дім пускати.
Аманодзяку почав стукати трохи гучніше – тук-тук-тук:
– Уріко-Хімеко, я приніс тобі моток пряжі, тоншу за павутиння, білішу за сніг. Хочеш, покажу?
Прочинила дівчинка трохи двері, подивилася у щілину.
– Відчини ширше, – просить Аманодзяку, – бо так не побачиш.
Прочинила Уріко-Хімеко двері ширше і увірвався Аманодзяку до хижки. Страшний, кошлатий, рот до вух. Схопив він дівчинку, поніс у гори та прив'язав до верхівки сосни. Плаче Уріко-Хімеко гіркими сльозами, кличе на допомогу.
А хитрий Аманодзяку повернувся до хижки, надів на себе сукню дівчинки, на голову хусточку і сів за ткацький верстат.
Ідуть додому старі, дивуються:
– Чуєш, як нерівно стукає верстат, не так, як раніше. Чи не захворіла Уріко-Хімеко?
Тук-тук-тук...
– Відчини двері, Уріко-Хімеко.
– А чи принесли ви мені подарунки? – відгукнувся Аманодзяку.
Стривожилася стара:
– Охрипла наша дівчинка, чи не застудилася вона? І чому так птахи кричать?
Але тут Аманодзяку розчинив двері. Бачить він: стоять перед ним старі, дивляться на нього на всі очі, роти порозкривали.
Раптом старий затупав ногами, замахав руками:
– Ку-ку-рі-ку!
А стара сплеснула руками:
– Крра! Крра! Крра!
Злякався дурний Аманодзяку, не може збагнути, що це за птахи кричать.
Погналися за ним старі з мітлою та з бамбуковою палицею. А птахи на нього налітають та клюють його.
Прогнали старі Аманодзяку, а потім заплакали:
– А де ж наша дівчинка?
– Жива! Жива вона! – закричали горобці.
– Вкррали! Вкррали! – загомоніли ворони.
– Он куд-куди її унесли! – побіг півень до високої сосни.
– Дідуню, дідуню, я тут! – кричить Уріко-Хімеко.
Відв'язав її старий, зняв із дерева.
Отримала Уріко-Хімеко подарунки: гарний пояс і червоний гребінець.
А злий Аманодзяку відтоді у горах людей дражнить. Втратив він від страху свій голос і перетворився на гірську луну.