Жила колись заможна родина ромів. І мали вони єдиного сина – леґеня, як сокіл ясного, і статного, і багатого. Прийшла йому пора одружуватися, та ніяк не міг він знайти собі пару до душі: то врода не та, то серце мовчить.
І ось однієї ночі наснився парубкові дивний сон. З’явився перед ним таємничий дух і питає:
– Чи хочеш ти, юначе, свою справжню долю дізнатися?
– Хочу! – палко відповів циган. – Бо скільки світом не ходжу, а своєї долі знайти не можу.
– Гаразд, – мовить дух. – Я тобі допоможу. Сідлай коня і рушай у далеку дорогу. Як побачиш село, знайди останню хатину скраю і постукай у двері. Хто звідти вийде – то і є твоя наречена, Богом дана.
Прокинувся юнак, розповів батькам дивний сон і твердо вирішив:
– Поїду я, тату й мамо, долю свою шукати.
Вбрався він у найкращі шати, сів на найшвидшого скакуна, взяв із собою вірних хортів і поїхав світ за очі. Знайшов він те село, про яке дух казав, відшукав крайню хатину, постукав. Рипнули старі двері, і вийшла на поріг дівчинка – маленька, в лахмітті, бідна-бідна, аж світиться.
Змінився на лиці багатій, потемнів, як хмара.
"Невже це і є моя доля? – думає. – Я, такий знатний та багатий, маю взяти за дружину цю жебрачку? Не бувати цьому! Мушу позбутися її".
І задумав він чорне діло. Схопив дівчинку, загорнув у кожух, кинув на віз і помчав геть. А як від'їхав від села подалі, у глухий степ, викинув її при дорозі й нацькував на неї своїх лютих псів, щоб роздерли. Сам же повернувся додому, думаючи, що обдурив долю і собаки загризли дівча.
Та не судилося дитині загинути. Саме їхала тією дорогою багата пані в кареті. Бачить – лежить при дорозі згорток, а над ним собаки скаленіють, ось-ось розірвуть. Крикнула пані на псів, ті й розбіглися. Підібрала вона дівчинку, пригорнула. А оскільки своїх дітей пані не мала, то забрала знайду до себе і виходила як рідну доньку.
Відмила її, одягла в шовки й оксамити. Минав час, і розквітла маленька циганочка, перетворившись на красуню, якої світ не бачив. А голос мала такий дзвінкий та чарівний, що віддала її названа мати співати у церковний хор. І пішла слава про ту дівчину та її янгольський спів по всій окрузі.
Якось зайшов той самий багатий циган до храму. Почув він спів – і серце завмерло. Навіть не бачачи лиця, він уже покохав той голос. А як глянув на красуню – одразу сватів заслав. Зіграли весілля пишне й багате.
Та ось помітив чоловік, що молода дружина дивно хустку пов’язує – не лише голову покриває, а й шию щільно обмотує.
– Люба, – питає він, – чому ти так дивно хустку носиш?
Розв’язав він обережно шовкову тканину, глянув на білу шию дружини, а там – глибокі шрами від укусів.
– Що це? Звідки в тебе такі рани? – злякано запитав він.
І розповіла красуня своєму чоловікові, як жила вона колись у злиднях, як приїхав багатий панич, викрав її, а потім покинув у степу псам на розтерзання.
– Ось із тієї пори ці шрами й не загоюються, – зітхнула вона.
Впізнав циган свою "долю". Впав перед дружиною на коліна, заридав і в усьому зізнався. Пробачила вона його, бо любов сильніша за старі образи.
– Від долі своєї конем не втечеш! – промовив циган, обіймаючи дружину. – Що на роду написано, те й здійсниться.